Великий світ маленького фотографа

Анатолій ВИТРИЩУК

Анатолій ВИТРИЩУК

Для когось – він особливий. А для нього – особливий весь світ. Бо він бачить його по іншому, через фотооб’єктив. Маючи зріст 120 сантиметрів, Анатолій Витрищук з Іваничів долає свої Еверести у житті, не нарікаючи на труднощі. Здобув вищу освіту, працював, а зараз збирає матеріали для фотовиставки.
Радів, коли дописали десять сантиметрів росту
Анатолій ріс на хуторі поблизу лісу. Був допитливим та цікавим до всього малюком, тому батьки неабияк тішилися хлоп’ям. Біда в сім’ю прийшла несподівано – Толик перестав рости. Мати з ним об’їздила сотні лікарів, зверталась до знахарок, але всі розводили руками і нічого конкретного порадити не могли. І лише згодом у Львові старенький професор сказав, що медицина нічим допомогти не може, а треба берегти те, що є, підтримувати здоров’я. Тому й у школу Анатолій пішов аж в одинадцять років, а десятий клас закінчив у дев’ятнадцять. І лише тоді вирішив виробити групу інвалідності.
– Коли проходив медогляд, лікар, глянувши на мене, запитав: “Який в тебе ріст? Напевне, 130 сантиметрів?” Я був щасливий, що мені дописали 10 сантиметрів, а то всі – малий, малий, – посміхається цей низенький чоловік.
Незважаючи на інвалідність, Анатолій не хотів сидіти на шиї у батьків, а тому пішов працювати обліковцем на Іваничівський цукровий завод. Отримував непогану зарплату. Придбав хороший фотоапарат “Зеніт”, бо ще зі школи захоплювався фотографуванням. А тоді вирішив здобувати освіту.
– Я хотів вчитися в Луцьку, але у районному відділі освіти не давали направлення, мовляв, ти малий, нащо тобі це навчання. Хто хоче з інвалідом мати справу? А мої друзі якось принесли оголошення про те, що Московський інститут запрошує на навчання молодь. Я вислав туди свої знімки, шкільний атестат і невдовзі отримав повідомлення, що став студентом факультету фотомистецтва, – з гордістю розповідає.
Цілеспрямованості та оптимізму Анатолія Витрищука заздрять і здорові. Цей маленький чоловік, у грудях якого не згасає любов до життя, об’їздив сотні монастирів та церков не лише в різних куточках України, а й Білорусі, Молдови. Тому у великому фотоальбомі сотні знімків святих обителей, бородатих монахів та священиків. В іншому – щасливі обличчя дітвори, чарівні посмішки гарних жінок. А ось роботи останніх років. Тут лише природа, тваринний світ. А чому нема людей?
– Ви уявляєте, що у мене були заздрісники, – вперше у його голосі вловила нотки гіркоти. – Хтось ще в радянські часи шепнув податківцям, що я фотографую і за це беру гроші. Обізвали мене спекулянтом. Мовляв, багатію, а з державою не ділюся. Звичайно, зі мною великих розбірок не влаштовували, але на душі лишився неприємний осад. З тих пір я відмовився фотографувати людей. Роблю це виключно для родичів, якщо попросять.

Триколісним велосипедом – до лісу
Тепер його фотооб’єктив направлений виключно на природу. Омиті росою квіти, сонне небо, тендітна берізка, сумна водяна гладь. На кожному знімку – окрема історія. Незабутня мить збережена за допомогою фотоплівки на десятиліття. Коли Анатолій Сергійович говорить про свої роботи, його очі горять особливо. Відчувається, що саме завдяки улюбленій справі він не втрачає сили духу. Його знімки друкуються в обласній, районній газетах. Співпрацював і з радянським журналом “Рідна природа”. І тепер, коли це видання почало виходити в новому форматі, його знову запросили до співпраці, що було приємною несподіванкою для чоловіка. У розмові зізнається, що найбільше любить бути наодинці з шелестом лісу. Раніше, коли сам був молодий і мав юних друзів, пос-тійно з ними їздив на природу. Поки компанія розважалася, він ходив галявинами, робив знімки. Та друзі виросли, створили власні сім’ї, у них мало часу для відпочинку. Тоді й засумував Толик. Але якось наснився йому сон, що сивочолий чоловік з неба промовив: “Як хочеш жити – купи велосипед”. Розказав про це батькові. Важко було підібрати ровер для його росту. Підійшов лише дитячий трико-лісний. Та і йому був радий чоловік. Тепер у будь-який момент міг вирушити на поле чи до лісу. У дощову погоду доводилося залишатися вдома, але даремно гаяти час він не звик. Малював тушшю чи випалював на дереві. В оселі Витрищуків багато випалених ікон, які покриті спе-ціальним кедровим лаком і не псуються.
Особлива гордість Анатолія Витрищука – персональна виставка у місцевій бібліотеці. Його роботами захоплюються не лише іваничівці, а й гості селища. В планах – зробити ще одну.
За всю розмову не почула жодних нарікань ні на людей, ні на владу. Коли був молодший, разом з матір’ю ще й дев’ять соток городу обробляли. Тепер вік уже не той, додалося хвороб, та все ж у свої 57 років цей маленький чоловік бачить життя лише в світлих тонах.
– Я вірю в Бога, читаю Біблію, яка дає відповіді на будь-які запитання. Вона допомагає мені у важкі хвилини. Зараз здорові спиваються і нарікають на весь світ. А я ніколи не пив і не курив, а завжди шукав собі якесь заняття. Тому фотографування вважаю своєю роботою. Через знімки намагаюся донести до людей красу, яка робить цей світ добрішим, – усміхається Анатолій Сергійович.
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
Фото автора

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>