Дід Солов’янчик 12 дітей виростив!

Про 80-річного Бориса Солов’янчика із села Тоболи Камінь-Каширського району розповіли люди. Мовляв, Борисик-старший (а саме так його у селі кличуть) – ого-го як вартий журналістського пера. Замолоду двічі овдовів, але усіх своїх дванадцятьох дітей зумів виростити і виховати толковими.
Бориса Андрійовича, незважаючи на його поважний вік, застала за роботою: разом із сином орав поле. Поки йдемо до хати, розказує, що живе один, адже всі його діти вже влаштовані і мають свої сім’ї. У невеличкій, всього на дві кімнати, хаті із нового-модного – сучасний телевізор. Решти час, здається, не торкався: залізні височезні ліжка попід стінами, шафа й стіл.
– І як ви тут усі розмістилися? – дивуюся.
– Ніхто не жалувався, – відповідає з усмішкою Борис Андрійович. – Ліжка широкі, по двоє спали. І нічого, всі виросли.
Борис Солов’янчик – трудяга ще той. З ранньої юності працював у колгоспі в рідних Тоболах. Закінчив школу механізації у Володимирі-Волинському і з тих пір своїй професії не зраджував. Все життя “крутив баранку”: трактора, вантажівки, молоковоза.
– Із першою дружиною, Ганною, – розказує Борис Андрійович, –“годувалися” разом. Поряд, через дорогу жили, росли один у одного на очах і нарешті закохалися.
Але через місяць після весілля молодого забрали в армію. За три роки служби лише раз додому навідався. Ганна терпляче дочекалася чоловіка. А після повернення захотілося молодій сім’ї самій на ноги спинатися, тож зібрали речі і поїхали у Дніпропетровську область. Там двоє діток народилося, але Ганні, вочевидь, не до душі був цей край – і вона таки “скерувала” чоловіка повернутися додому.
– Ми приїхали, купили цю хатину, стали жити. А через десять років Ганя моя захворіла і померла, – згадує Борис Андрійович. – Залишилося четверо дітей. Майже два роки я сам їх ростив. Навчився тоді усю жіночу роботу виконувати. Та й мама допомагала, але потім і вона почала напосідатися: скільки можна вдівцем ходити, скільки я буду на дві хати жити, шукай собі якусь жінку, а дітям маму. От я і придивився до однієї доярки, Теклі. Молоденька, хороша. Скоро й перевіз її до себе. Видно, любилися ми із нею добре, бо кожні два роки дітки знаходилися – три дочки і п’ять синів. Але знову біда – захворіла й Текля Павлівна. Сердечниця вона була. Довго мучилася, довго ми по лікарях та медичних центрах їздили, але болячка не проходила. І двадцять років тому померла… Найменшому сину було всього чотири рочки. З того часу я своїх дітей ростив сам. Голодні не були. Я ж і дня не ледарював, постійно працював, вдома завжди тримав велике господарство: по чотири корови, в рік по два кабани колов. Старші дівчата варили їсти, та й так укупі один за одним дивилися.
Цікава деталь – усі дочки Солов’янчика закінчили швейне училище, а сім синів пішли по батькових стопах – усі мають водійські права і більшість – власні автівки. З гордістю розказує Борис Андрійович, що всі його хлопці відслужили в армії, всім він поробив гучні випровадини. І, звісно ж, пухкі альбоми із весільними фотографіями Солов’янчиків-молодших говорять про те, що й весілля батько зробив усім без винятку.
І хоча діти вже давно як вилетіли з батьківського гнізда – п’ятеро залишилися жити на Камінь-Каширщині, а решта розлетілися різними краями: Рівне, Київ, Чернігів, Тернопіль… – дід Борис навіть і словом не обмовився, що про нього забули. Навпаки, каже, аби клич дав – з’їдуться і зійдуться на поміч. А ще ж 25 онуків має та вже десять правнуків, які дорогу до діда не забувають.
 – Мені 15 травня було 80 років, – хвалиться Борис Андрійович, – Ой, як же ми святкували добре! У синовому ресторані, із внуками, правнуками, невістками і зятями. Як усі з’їхалися – не менше 75 чоловік нарахували. От яка у мене велика сім’я!
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область

• Нравится
•