Клубочинська трагедія: півсела розстріляли, а решту – вивезли

Екскурсію проводить Людмила ГОНТАР

Екскурсію проводить Людмила ГОНТАР

Цей жахливий день кривавим пером вписано в історію нашого народу. За один ранок німецькі солдати розстріляли половину села Клубочин Ківерцівського району. 137 людей покоїться в братській могилі. А 17 немовлят, яких не встигли охрестити, живцем кидали в яму. Тепер тут височіє пам’ятник. Щороку четвертого листопада, в День Казанської ікони Божої Матері, коли й сталася трагедія, сюди з’їжджаються з усіх усюд, відправляються панахиди за померлими.Нехрещених діток ховали живцем
Події піввікової давності часто постають у неї перед очима. Й хотіла б забути скоцюрблені постаті окупантів, постріли, та минуле не відпускає. Тоді Марії Шнит було 13 років, і вона добре пам’ятає той страшний ранок 1942 року. Згадує й плаче. Витираючи кінчиком хустинки сльози, поволі добирає слова й заново переживає той жах.
– Батько мій був лісником, й ми жили трохи оддалік села, на Гаївці. Старша сестра й рідня перебралися до Клубочина. Батько саме повіз німцям здавати зерно, аж в Олику. Ми з мамою були самі вдома. Зранку повставали, бачимо – сонечко сходить і туман на полі, а у ньому просвічуються якісь постаті. То наше село оточили німці. І так щільно стоять, за метрів п’ять один від одного. “Щось страшне робиться, певно, людей вивозять”, – сказала мама. Так вирішила, бо ходили чутки, що всіх кудись переселятимуть. Хотіли піти розпитати, що сталося, але німець перекрив дорогу й сказав, що в них наказ – нікого в село не впускати й не випускати. Вернулись назад, а невдовзі почули постріли. Потім бачимо, везуть на підводах курей, свиней, майно різне, женуть корів. Згодом прибігла через поле моя двоюрідна сестра. Розпатлана вся, заплакана, і розповіла, що німці всіх постріляли. Ми кинулися туди. Прибігли до тої ями, а з неї кров свистить угору фонтанами. Навколо стояла охорона. Розстріляних посипали хлоркою, закривали толем. А земля все одно ворушилась! Хтось намагався вилізти з цієї могили, та не зміг. Багатьох хоронили живцем.
На хвилинку Марія Кирилівна замовкає. Не зупиняє ті солоні краплинки, які котяться по щоках:
– Моєї рідні в тій ямі – 21 людина. З чоловікової сім’ї сім душ, сестра з чоловіком і з дитинкою та дві тітки. В однієї було четверо дітей, а в іншої – троє. Тому серце й досі болить. Двоюрідна сестра нам розповіла, чому німці влаштували таку жахливу бійню. У Клубочині народився й виріс Олександр Філюк, один із засновників партизанського руху на Волині. Село було надійно заховане за густою стіною лісів, тому мало хто з окупантів про нього знав. Це дозволяло комсомольцям та партизанам  активно друкувати листівки, планувати операції, збирати зброю. Та серед односельчан виявився зрадник – Панас Мацюк. Він пішов до Цумані й передав коменданту список політично ненадійних. Рано-вранці з хат виганяли і старих, і малих до клунь, нібито для оформлення документів. Тоді одних замкнули в одну клуню, а комуністів, їх рідних – в іншу. По кілька осіб підводили до краю ями й розстрілювали. Матері просили зберегти життя немовлятам, яким навіть імен ще не дали. “Вони ж ні в чому не винні!” – кричали. Та на їх голосіння німці не зважали. Кидали маленькі тільця в яму.
Дивом вдалося врятуватися тоді від смерті лише чотирьом людям. Серед них був і чоловік Марії Кирилівни – Микита. Його разом із братом батько заховав у хліві. Поклав синів головами в різні боки під кінським жолобом та закидав гноєм. Сподівався, що карателі там не шукатимуть. Та вони багнетами штиркали в кожну шпаринку. Так і натрапили на брата Микити й розстріляли його, а іншого хлопчака не помітили.
– Коли все стихло, виліз Микита зі сховку, пішов до хати, а там – порожньо. Батька, матір, три сестри, два брати – всіх постріляли, речі забрали. Що було робити? А він тоді малий був. Пішов проситися до тітки. Вона не пустила до хати, бо боялася за свою сім’ю. І сусіди не взяли. Плачучи, пішов на луг і там якось пересидів холодну ніч. Вже потім його прихистив дядько. Тяжко було йому виживати, але все терпів. А коли став Союз, музей у нас зробили. Микита спочатку ходив, розповідав, що довелось пережити, а потім відмовився. Плакав, хвилювався, серце боліло. Нема вже мого чоловіка. Два місяці не дожив до нашого золотого весілля. Я одна залишилася з тих, хто пережив цю трагедію, й щороку ходжу до пам’ятника. Хай Господь милує й оберігає нас усіх і не допускає більш такого, – зітхає бабуся Марія.
Перший космонавт-українець заклав тут парк
Тих людей, які не потрапили до списку зрадника, вивезли в сусіднє село. Заселили в порожні хати. Таки  змели це вигідне для партизан сховище. Але після закінчення війни всі повернулися на старе місце, й Клубочин поступово відбудували. У приміщенні колишньої початкової школи зробили музей. Тут зберігаються окремі документи, записи очевидців, портрети молодих загиблих комсомольців. Є навіть доповідна записка на партизана Філюка до коменданта Цуманської жандармерії. На громадських засадах опікується музеєм завідуюча сільським клубом Людмила Гонтар. Її батько був очевидцем цих подій, а тому жінка з особливим трепетом ставиться до своєї роботи. В кожну розповідь для екскурсантів вона вкладає частинку душі, переживаючи все зі спогадів батька. Разом з Людмилою Володимирівною йдемо до пам’ятника. На надгробних плитах 137 прізвищ невинно вбитих. Німці винищили цілі родини. В таку жорстокість та ненависть важко повірити, якби не ці шокуючі факти. Волосся дибки стає, коли читаєш, що тут покоїться двадцять двоє людей з прізвищем Калитка, двадцять один – Мацюк, дев’ятнадцять – Філюк. Вічна їм пам’ять.
– Колись тут було поле, але у 1979 році, коли відкривали музей і пам’ятник, вирішили й парк закласти. Багато високого керівництва тоді прибуло, кожен посадив деревце. Був серед поважних гостей льотчик-космонавт СРСР, перший космонавт-українець – Павло Попович. Десь тут шумить і його клен. Щороку на мітинг з Луцька приїжджав й Олександр Філюк, німцям таки не вдалось його спіймати. Тут покоїться його молода дружина та трирічна донечка, – розповідає Людмила Володимирівна.
– А що сталося зі зрадником, через якого загинуло стільки людей?
– Достеменно відомо, що його засудили до 25 років таборів. Чи повернувся він звідти і як склалась подальша його доля – ніхто не знає, – каже пані Людмила.
Стоячи біля пам’ятника, не хочеться порушувати тишу і вічний спокій загиблих буденним словом. Можна лише молитися. Мабуть, саме тому й вирішили клубочинці звести поблизу капличку. Вже сягають у небо куполи, й незабаром тут відбудеться перша служба, під час якої священик та прихожани дякуватимуть Всевишньому за мир на рідній землі.
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
Фото автора

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>