В Іванові хати однакові
Село Іванів Старосамбірського району ніби примостилося у невеличкій долинці між пагорбами. Воно зовсім не схоже на інші – вздовж вуличок потопають у зелені однаковісінькі, ніби близнята, старенькі хатини, пофарбовані у блакитні смужки. І тому, коли в’їжджаєш у це мальовниче село, здається, що потрапляєш у післявоєнні роки.
І це не дивно, бо, як розповіли старожили, хати переважно будували у 50-х роках, із сорока осель лише кілька “молодші”, цегляні. У Другу світову проходив фронт і спопелив село, а відразу по війні «неблагонадійні» родини вивезли до Сибіру. У 1952 році село знову осиротіло – людей сім’ями відправляли у Донецьку область. З п’ятдесяти хат в Іванові лишилося всього десять – з немічними старими людьми.
– Було так, ніби по вербовці, але то заставляли, бо на шахтах треба було людей, – розповідає місцева жителька Галина Гучок. – І хоч там нам дали хату, у 58-му ми приїхали назад. Потрохи люди сі вертали, але то мало, там вмирали. З виселки в Янів (так кажуть по-тутешньому – авт.) вернулися декотрі сім’ї.
Село оживало, молоді одружувалися, народжувалися діти, які й зараз ходять до школи у сусідні Чаплі. Хоч тепер, як каже Галина Іванівна, “молодьожи майже нема, одні старики полишалися”, а свій клуб є.
– Для кого ж? – дивуємося.
– А ми, старі, йдемо, – сміється жінка. – Малі часто виступають, інтересно, бо ж то діти. Ставили невеличкий концерт, віршики, пісні співали на відкриття клубу, на день Незалежності.
– А магазин якийсь є? – цікавимося.
– А ото, – Галина Іванівна махає рукою на обдерту будівлю навпроти своєї хати. – Своїми силами за колгоспну цеглу люди збудували. А тепер той магазин такий, як у Чечні, страшно й дивитися. Його продали. Купив їден чоловік, але сі каже, що невигідно тримати. Добре, що хоч хліб нам привозять.
А до війни Іванів було чимале село зі своєю церквою, сільською радою, будинком “Просвіти”, як розповідає Арсеній Тома, голова Чаплівської сільської ради, до якої належить Іванів. У радянські часи село вважалося безперспективним, так і зараз, животіє. На сьогодні зі ста жителів двадцять молодих людей і десять дітей. Хати не будуються і не продаються, бо до Львова майже сотня кілометрів, хіба хто з городян ще батьківську тримає.
Тож і стоять деякі старі хати пусткою, в інших теплиться життя: на подвір’ї бігають кури, скубають траву гуси чи гавкає на чужих пес. Молодих сімей одиниці, дітлахів на пальцях можна полічити, зрідка хто завітає у село.
– Кому наші хати у такій глушині потрібні? – сумно зітхає пані Галина. – А нам, старим, ще сі вистачит...
Олена ПАВЛЮК,
Львівська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
