Село під очеретяними дахами
{mosimage}“Забуте Богом і людьми” – так ми звикли казати про найвіддаленіший закуток на карті. Чи стосується це села Сваловичі Любешівського району? Своїми берегами воно впивається у річку Прип’ять, й істині поціновувачі мальовничого поліського краю тут вже давно пригледіли для себе хатинку. То, можливо, вони й дадуть друге життя далекому селу.
До Сваловичів потрапляємо незвичним шляхом – разом з директором Національного природного парку “Прип’ять-Стохід” Юрієм Олесюком пробираємось крізь комиші та галявини білих водяних лілій човном. Ступаємо на піщаний берег, і одразу нас зустрічають старенькі хліви під очеретяними дахами. Місцеві жителі розповідають, що не кожному чоловіку вдавалося густо та правильно вкласти сухий очерет, аби він витримав зливи й не пустив дощ у хату. Потрібно бути справжнім майстром-покрівельником.
У 2006 році у Сваловичах мешкало 48 людей, нині залишилось лише 37. Це переважно пенсіонери. Наталія Труш, яку зустрічаємо дорогою, споконвіку живе тут. Розповідає, що в селі є ще сім холостяків, яким скоро сорок виповниться. “Вони дівчат не шукають, а тілько думають, каби випити”, – супиться бабуся, але тут же зізнається, що без них пенсіонери пропали б, бо молоді чоловіки радо допомагають по господарству за чарку. Дивуємося її незвичній говірці. “Та то білоруська, дітки. Ми ж колись катерами в Пінськ їздили, а тепер старі стали та й бідуємо тутечки”, – говорить 73-літня Наталія Дем’янівна. Піввіку вона відпрацювала в колгоспі, виростила троє дітей, які зараз “вибрались до города”, звичайно, кличуть матір до себе, та вона ні ногою з рідної хати. Підпершись двома палицями, бабця шкандибає до центру. Там магазин, який працює два дні в тиждень. “Усьо є, що треба. Й крупи, й горілка. А чого не вистачає, то діти чи соціальний працівник принесе”, – розповідає. Розмовляючи, дізнаємось, є тут таки цивілізація. В двох оселях проведені стаціонарні телефони, але користуються всі переважно мобільним зв’язком. Правда, “тягнуть” мобілки лише в спеціальних місцях. “І автобус до нас іноді ходить, а в медпункт прислали молодого дохтора”, – веде неспішно бесіду.
Новим людям тут завжди раді. Манять до себе річки Прип’ять й Стохід, які багаті на рибу та іншу живність. Подейкують, полювати на качок приїжджають навіть поляки й німці, а любешівці придбали кілька осель й облаштували тут дачі. Єдність з природою, тиша й спокій, а ще чисте повітря соснового лісу, який обіймає село, притягують сюди нових відпочивальників. Саме тому ціни на старі ветхі хатини за останні кілька років виросли вдесятеро. Колись дерев’яний будиночок продавали за тисячу гривень, а нині за 10 тисяч доларів(!). Придивляються, торгуються й таки купують. Пенсіонери лише головами хитають, деякі з них тих “долярів” ніколи й в очі не бачили, але радіють, що село оживає, хай навіть на літо.
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
| Comments: |
