Після трьох похоронок батько виявився живим
Найперший її дитячий спомин – лежить скоцюрблена у мішку і длубає у ньому дірку: цікаво ж подивитися, які ті танки на вигляд. Але хіба тут побачиш, якщо ти теліпаєшся у баби за спиною, а вона ще й встигає кулаком штрикнути, щоб не ворушилася. Ось так розпочалася війна для маленької Люби із села Довгошиї Млинівського району Рівненської області. Зараз 72-річна Любов Григорівна Мельничук живе у Луцьку. Є діти, онуки і правнуки. Але досі, згадуючи про своє дитинство, зізнається, що “по тілу бігають мурашки і навертаються сльози”.
На полі бою смерті чекали
– Нас у мами Юстини і тата Григорія було троє: Феофан, я і зовсім маленький Ілля. Батько пішов на фронт у перших рядах. Майже відразу у село прийшов німець. Хату нашу понищили. У корівку-годувальницю влучив снаряд. Що вже плачу було! Але корова вижила, правда, через перебитий хребет тягала за собою задні ноги. Ми ж з братом, завжди голодні, доведем її на пашу, повлягаємося з обох боків і давай молоко ссати. Як налупимся! А мама все ніяк второпати не може: чого це молока так мало? Поки не підгледіла за нами. На все життя запам’ятала той сором. Мама тоді так гірко плакала, що у хаті ще троє людей голодних (разом зі старенькою бабцею), а ми, крадії, тільки про свої животи думаємо. А скоро після того і корова захворіла: шкіру на паралізованих ногах поздирала, все почало гнити, і її забили, щоб не мучилася. Через якийсь час сталося диво. Начальник над німцями, які стояли у селі, виділив нам нову корову. Пам’ятаю, як усі тоді цьому дивувалися. Але недовго тішилися. Наші корови як наврочені були. І в цю вцілив снаряд! Відразу насмерть.
Без годувальниці стало зовсім сутужно. А тут ще й на батька прийшла похоронка. Війна підступила впритул, жити немає де, голод. І одного дня мама не витримала. Схопила нас трьох і повела у поле, куди найчастіше снаряди потрапляли. Стоїмо – смерті чекаємо. Кругом гул, то зовсім близько бабахне, аж землею присипле, то далі. Півдня так простояли, аж поки мама, плачучи, не побрела додому. Сказала, раз не бере нас смерть, значить, треба жити.
Не раз собі думаю: і як вижили? Жебракували, просили хлібчика. А якось взимку (німці вже пішли) мама вимолила у якогось совєтського командира величезного розміру солдатські черевики. Дорогоцінна річ була! Щодня ходила в них до лісу по дрова. Сім кілометрів туди, сім назад. Як зараз в очах стоїть: поволі суне, сухенька, зморена, до землі гнеться із в’язанкою дров за спиною. А їй же всього 35 років було...
А однієї ночі у вікно постукали. У хату зайшли двоє і відразу до портрета тата: хто такий? Мама відповіла, що чоловік, який загинув на війні. “А з нами чого не йшов?” – відразу насупилися. А мати й каже: “То треба було його брати!” Вони помовчали, а тоді: “Нам поступили дані, що ви наміняли собі багато взуття. Треба з повстанською армією поділитися”. Мама витягнула черевики і хоч як не пояснювала, що вони одні на п’ятьох – все одно забрали.
Такий важкий час тоді був... Якось йду в школу зрання, ще темно було, і раптом бах – лобом стукаюся в ноги повішеного на подвір’ї комсомольця-старшокласника. А то було: сунемо юрбою на уроки, вчителя німецької мови якраз догнали, і тут “тра-та-та” – черга з автомата по нас. Вчитель як побіжить, а ми, перелякані, за ним. А він все обертається і просить: “Не біжіть! Це ж по мене приїхали!”
Була у нашому селі жінка, яка мала зв’язки із партизанами-ковпаківцями. Що між ними сталося – я не знаю, але тоді вона чомусь втікала від них. І бігла якраз біля нашої хати. За нею вершники на конях. І треба ж такому статися, загубили слід і подумали, що вона у нас сховалася. Боже, що тут почалося! Один кричить: “Сжечь все!” Другий скочив з коня, вийняв шаблю і до маминої шиї. Я, як побачила, так відразу по ногах і потекло від страху, хоч і була вже більшенька. Але то, певно, Бог нас боронив. Бо якийсь ковпаківець помітив, як та жінка ховається за деревом трохи далі від нас, чекає, чим то все закінчиться. Вони відразу і погнали за нею.
У 1948 році організували колгосп, і ми з братом пішли працювати. Чорно. Пам’ятаю, як я у 14 років соромилася хлопцю руку подати – такі порепані та мозолясті вони були. Нехай – мамі треба було допомогти.
Полонених «відпрасували» танками
Я вже була заміжня, мала дітей, коли сталося ще одне диво. Влітає до мене додому брат і з порога: “Любо, батько знайшовся!” Я аж подерев’яніла. Який? Звідки взявся? Адже ми на нього три похоронки отримали: першу – про “геройську смерть”, через рік після закінчення війни пояснення, що “помер у госпіталі від ран”. Потім – “пропав безвісти”. Кинулися до матері. А вона й сама нічого не знає, тільки гірко плаче над тими кількома рядками, написаними татовою рукою: “Відізвіться, хто живий?” І зворотна адреса: Англія, місто Бірмінгем, вулиця Роланд-Роуд.
Ось так у 1964 році знайшовся наш тато. З переписки дізналися, що йому навіть повоювати не вдалося. Їх, перших солдатів, везли на фронт просто з військкомату ще навіть не обмундированими. По дорозі, біля Дубно Рівненської області, розбомбили. Всі, хто вижив, опинилися в полоні, у німецьких каменоломнях. Визволяли їх англійці, а тому всім бажаючим запропонували емігрувати. Бо полонені знали, що вони для своєї країни відтепер вороги, і після повернення вся сім’я помандрує “милуватися” північним сяйвом у Сибір. Тато просто побоявся підставляти свою родину. Потім розказував мені, що на власні очі бачив, як радянська влада розправилася із “зрадниками, які дозволили взяти себе у полон”. Полонених виклали у ряд і “відпрасували” танками. Після такого, казав, більшість до англійців попросилася. В Англії тато три роки жив, як бомж. Спочатку гарував чорноробом, а вивчивши мову, влаштувався на завод до багатого капіталіста. Все життя там пропрацював. Виграв у лотерею гроші і купив будинок. Так і не одружився, все мріяв, що ми до нього переїдемо. Але куди? Мама навідріз відмовилася... Брат комусь бовкнув, що “хотів би”, так відразу став “неблагополучним”. А я у 1969 році до батька в гості таки навідалася. Правда, перед тим мене цілий рік служба безпеки перевіряла на надійність. Через місяць треба їхати додому, а тато в сльози: залишися, я ж тут один. Але у мене було вже двоє дітей, чоловік і хвора мати, яка піднімала нас одна.
Мама померла у 1970-му. Тато ще пожив 12 років. До нас приїхати так і не зміг – мав проблеми з документами. Попросив вислати фотографію мами і зробив фотоколаж подружнього портрета. Стоять близенько, він її обнімає – так, ніби вони все життя разом прожили.
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото автора
| Comments: |
