Любов повернула з того світу

Марія КОБЕЛЬНИК з чоловіком Олександром

…Два юнаки не відходили від прилавка в універмазі, де покупців обслуговувала симпатична невисокого зросту чорнявка. Нарешті, коли дівчина звільнилась, між молодими людьми зав’язалась розмова. І раптом їй призначили побачення. Правда, Марії більше сподобався русявий високий юнак, але той поводився дуже скромно, чомусь відводив погляд. За нього і за себе “працював” язиком його товариш.
Перший сюрприз долі був приємним і неочікуваним: у парку з букетом квітів чекав на неї… той самий русявий велетень, що сподобався їй ще в універмазі. Як виявилося, він сам посоромився призначити побачення дівчині, от і попросив друга.
Сашко чи не кожен день зустрічав Марію з роботи, і вони довго гуляли містом. А через три місяці вирішили одружитися. Після заручин Сашко запропонував скупатися у Південному Бузі. Це було спекотного 26 червня – найщасливішого і найстрашнішого дня. Дівчині дуже не хотілося йти, наче відчувала щось, але Сашко наполіг. Коли він пірнув і надовго зник під водою, захвилювалася не на жарт і кинулася до того місця: лежав на дні, зовсім неглибоко. Старалася з усіх сил, щоб дістати нареченого з води. І лише коли молоде подружжя, яке відпочивало неподалік, прийшло на допомогу – разом витягли бездиханне тіло на берег.
– Саша лежав на спині, розкинувши руки, наче Ісус, розіп’ятий на хресті, непорушний із закритими очима. Він був безпорадним, безпомічним, але серцем відчувала, що просить допомоги, – пригадує Марія.
Від лікарів почула найстрашніше: хлопець, впавши на мілину, вдарився спиною і зламав хребет. Перебуваючи тривалий час під водою, юнак наковтався її, тому рідину відкачували з легень до трьох літрів за один раз. А далі – ще гірше: були страшними рани від пролежнів. Та Марія не опускала рук – возилася з Сашком по санаторіях, по бабках і знахарках, шукала ліки, де тільки могла: із Казахстану привозили бабаковий жир, із Грузії – трави. І незабаром рани стали гоїтись.

Годувала по черзі: раз – доні, раз – чоловікові

Важко було Олександру звикати до такого життя. Коли був здоровим, умів робити все, до нього приходили за порадами у будівництві, столярці, майстрував гарні речі з дерева, випалював і вирізьблював. Та після страшного випадку Сашко став великою дитиною, руки лежали безпомічно вздовж такого ж безпомічного тіла… Однак Марія була його руками. Лікарі, дивлячись на старання дівчини, пророкували хлопцеві років дванадцять життя, якщо це можна було назвати життям. Він прожив двадцять три.
“Зустрівсь я зі смертю один, віч-на-віч, а ти не пустила мене в темну ніч. Ти не пустила, бо міцно любила, так міцно любила, що воскресила”, – ці рядки Сашко присвятив дружині. Вони побралися, коли обоє знали, що не підвестись йому уже ніколи. Розписалися не тому, що не вірили один одному, а тому, щоб запевнити його батьків, що він не залишиться сам на сам зі своєю бідою. “Перед Богом ми були подружжям уже давно і залишилися ним назавжди”, – каже Марія. Після 14 років тяжкого життя доля подарувала їм доньку. Допомагали батьки, бо ж як непросто було жінці справлятися зі своїми дітьми – маленькою Іванкою і великим Сашком.
– Садовила доньку на ліжку біля чоловікової голови, брала у руки тарілку і ложку та годувала по черзі: раз – доні, раз – чоловікові.
Як тільки Іванка зіп’ялася на ніжки, то безперестанку крутилась біля татка, розказувала щось своє, дитяче. А згодом вчила його малювати. Це завдяки постійним масажам і тренуванням, хоча руки чоловіка повністю не відновили своєї функції.

Після клінічної смерті став писати вірші

Мало хто бачив, щоб Марія плакала, а щоб нарікала на свою долю – Боже борони. Однак плакала від людської черствості. У лежачих людей через певний період відмовляють нирки. Сашко – не виняток. На 21-му році його інвалідського життя чоловікові видалили нирку, а відразу ж після цього почала “здавати” друга. Коли він потрапив у відділення детоксикації, лікарка, не ознайомившись з історією хвороби, стала вичитувати жінку, що допустила до такого стану. У душі Марії все перевернулося: невже не доглянула чоловіка як слід? Картаючи себе і плачучи, спускалась сходами. І лише м’який дотик старенького професора зупинив її і привів до тями. Професор лагідно заспокоїв і запевнив: зробила все, що було в її силі, навіть більше. А через деякий час лікарка, яка образила її, щиро просила вибачення.
Тоді Сашко за одну добу тричі побував у стані клінічної смерті. І після чергового випробування долі став писати вірші, присвячуючи їх дружині і доні. Всі ті поетичні рядки жінка знає напам’ять:
Кохаю Марію – дружину мою,
І доньку Іванку до безтями люблю,
Спасибі за те, що на світі живу.
Його не стало 9 травня 2001 року. Нині Іванна – студентка Хмельницького університету економіки і підприємництва. Тата вона любить до безтями, часто бігає на могилку. Посадить квіти, виполе зіллячко, віднесе букет, а то просто посидить і порозмовляє – розкаже йому про життя. Вона і схожа більше на тата. А мама від цього щасливіша удвічі.
Людмила НАУМОВА,
Хмельницька область

• Нравится
•