Їжаки усього світу єднаються

Чого тільки не збирають люди: марки, значки, книжки (а прагматики – книжки ощадні), старожитності, вражаючи ближнього своїми унікальними, а почасти й несподіваними колекціями… От і цього разу подивувала нас учителька англійської мови Маневицької загальноосвітньої школи №2 Людмила Товпаш – незвичайною виставкою їжаків, яку продемонструвала нам у своєму помешканні.
Звичайно, їжаки пані Людмили – не живі лісові звірята, бо стільком, як зібрала їх, у невеличкій, ще радянських стандартів квартирі неподалік школи, у якій працює, навряд чи змогла б дати раду. Вони здебільшого іграшкові чи сувенірні й виготовлені практично з усього, що зійде за матеріал. Є тут і їжачок-свічка, і їжачок-держачок для олівців, і у вигляді подушечки для голок, і ялинкової прикраси, і попільниці, і ще багато несподіваних, унікальних зразків невичерпності людської фантазії. Очі розбігалися, коли збирачка виставляла їх на столі. Але то була тільки дещиця колекції. Скільки в неї тих їжаків – не знає, зате добре пам’ятає, так би мовити, історію появи у своїй хаті кожного експоната.
– Відколи збираєте цих кумедних “лісових буркотунів”?
– Я навчалася тоді в Луцькому педінституті. Після четвертого курсу дали нам стипендію за літо, тож вирішила її трохи потратити на іграшки, любов до яких не минала з дитинства. В якомусь магазині потрапили на очі гумові собачка та їжачок і дуже сподобалися. Особливо їжачок: незвичайний – чорного кольору, ніби негр із сивим волоссям-голками та милою усмішкою.
Купивши собі ту іграшку, я й вирішила збирати саме їжаків, тобто щось оригінальне, на відміну від тодішньої моди, наприклад, на слоників. Правда, на першому курсі ще спробувала збирати старовинні листівки із зображенням українських міст, вразившись тими, що принесла якось в інститут однокурсниця. На них був зображений Луцьк ХІХ століття. А вразили ті зміни, які сталися на вулицях за сто років. Цікаво, було б дізнатися, порівняти, як змінилися й інші міста. Але збирати такі листівки виявилося не просто, і я охолола. А з їжаками – навпаки, якби приносила додому все, що мені пропонували родичі, колеги, знайомі, учні, то давно завалили б ними квартиру. Тому попередила, насамперед учнів, котрі захопилися виробами для колекції, яку показувала їм на уроці, вивчаючи тему. Визначила для себе, що прийматиму їжачків, котрі мають якесь функ-ціональне призначення або оригінальний вигляд чи матеріал.
– Оцього їжачка-ялинкову прикрасу, кажете, з Бельгії Вам привезли. Ваші колишні учні? Очевидно, маєте, як учителька іноземної мови, вихованців по всьому світу?
– Це подарували друзі-лікарі, які там працюють. Але й учні, котрі потрапляють за кордон, також не забувають і привозять сувеніри. Не тільки їжачків, але й ось, – і пані Людмила, усміхаючись, показує іграшкову жирафу. – Не знаю чому, бо я ж і не така вже висока на зріст, але мене в школі прозивали Жирафою… А одна учениця, котра працює в Польщі, подарувала фігурку язикатої жінки. Мовляв, хотіла їжачка, та якогось оригінального не знайшла, то натрапила буцімто на мій алегоричний портрет. До речі, наша школа має в Лодзі школу-побратима, ми туди часто їздимо, і одного разу виявили неподалік містечко з емблемою тамтешньої школи, в якій є саме їжак! Тож отримала від тієї школи до колекції і їжачка-емблему.
– Як ставиться до Вашого захоплення чоловік?
– Коли ми з ним познайомилися, то все жартував, мовляв, і його долучила до колекції, бо в дитинстві мав прізвисько від батьків Йожик-Серьожик. Першим подарунком від нього був сувенір у вигляді їжака, довкола якого звивається змія. Це, жартує і досі, – наш сімейний портрет.
Микола Шмигін,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•