Розтрачене життя
Підпис відсутній
Змолоду козиряла вродою – Валька була перша дівка на селі. А що не дурна, то після школи в область вчитися поїхала. В інституті теж почувалася зіркою, бо заглядалися на дівчину не тільки усі парубки, а й чимало викладачів. Вона довго не могла вибрати з того потоку залицяльників когось одного. Аж поки не запав на неї син першого секретаря партії.
Любов закрутилася! А там дитя під серцем забилося. Та тільки Валя сказала про це милому, він щез. Виявляється, женячка у його плани зовсім не входила – батьки запрограмували хлопцеві зовсім інше майбутнє. Невдовзі його перевели в столичний вуз, а Валька зі своєю ганьбою (бо ж у ті часи, борони Боже, аби дівка в селі без чоловіка народжувала) залишилася наодинці.
Але вона – не з тих жінок, що здаються. Звісно, гірко було на душі, коли милий зник. Та не плакала, не видушила із себе ні сльозинки. Переривати вагітність й не думала. Вдома мати тільки руками розвела через ту доччину впертість. Та ж нічого зарадити не могла.
А Валя тільки й торочила:
– От закінчу інститут, стану головним бухгалтером на великому заводі чи фабриці, вийду заміж за якогось директора, от тоді він сам до мене прибіжить, приповзе на колінах!
Дійсно була дуже вперта. І наполеглива. Народжувала у липні, а вже у вересні була на навчанні. Доню кинула на маму. А та й не перечила, бо ж після смерті чоловіка самотньо жила у хаті. Правда, шкодувала, що онучечка рідко рідну маму бачить. Бо Валя не поспішала у село. Все у неї якісь справи. То лекції, то сесія, то диплом… Тоді робота. Валя добре знала бухгалтерську справу. Пішло підвищення за підвищенням. З області забрали до Києва, а тоді запросили аж в Росію. Не задумуючись, прийняла пропозицію очолити фінанси потужного підприємства, яке на той час виробляло продукцію на весь Союз.
Тим часом Лідочка жила без маминої ласки. Не знала Валя ні коли в малої перший зубчик виріс, ні коли на ніжки зіп’ялася. Не завітала навіть, коли донька у перший клас пішла. Бувало, заїжджала “наскоками”. Купить якихось гостинців, покажеться раз в рік на день-два – і знову зникає.
Якось приїхала додому на травневі свята. Малій привезла новеньке платтячко, модні колготки, бантики. Простягає Ліді. А та:
– Дякую, тьоть Валю.
Обпекли ті слова. Шарпнула дитину.
– Я не тьотя, я твоя мама! – крикнула.
– Яка ви мені мама? Вас ніколи нема! Он моя мама, – дівча показало на бабусю і в сльозах вибігло з хати…
Забула приїхати на весілля дитини
Минуло ще кілька років. Валя й взагалі не ступала на батьківський поріг. Приїхала літ через п’ять. Не сама. З сином на руках. Мати спершу зраділа, що Валя таки знайшла своє кохання, що вийшла заміж, що врешті й Ліду забере до себе. Бо дівчинка виросла, подорослішала, їй так не вистачало маминої поради. Однак і тепер щирої розмови не вийшло. Валя залишила матері сина й поїхала.
Мати, проводжаючи, вклякла у дверях. Ось так без “привіт” та “прощавай”. З’явилася дочка на мить – і щезла, знову залишивши по собі дитя.
Валю чекала надворі машина. Гукнула, що поспішає, що їй ніколи, що на неї чекає Сергій, за якого сподівається вийти заміж. Що дитина від якогось там Альоші, в якого закохалася по вуха, а він її кинув… Та “каша” ще довго не вкладалася у материній голові. Втирала краєм хустини сльозу. Не встигла й слова про їхнє з Лідою життя сказати – а Валі вже нема… Тільки слід від “Волги” на глевкій землі залишився.
***
Петрикові за маму стала сестричка. Ось так звикли жити утрьох. Разом ділили і радість, і сльози. Хоч би як там не було, біди великої не знали. Сутужно дітям стало, коли бабцю взяли хвороби. Раз в лікарню на два тижні забрали, вдруге. Сили стареньку залишали. Та ще й переживання додалися. Ліда закінчувала школу і дуже хотіла здобути вищу освіту, аби мати перспективу у житті. А бабуся, коли про це заходила мова, тільки плакала:
– Хочеш, як мама твоя, піти по світах, а мене з Петриком саму залишити? Я вже цього не переживу…
Ліда подумала-подумала і більше не наполягала. Після школи пішла працювати у клуб. Там запізналася з Василем із сусіднього села. Хлопець добрий, роботящий, хату добудовував, аби відділитися від батьків. Зустрічалися з Лідочкою десь місяців два-три. А тоді він запропонував дівчині стати господинею у його домі. Зібралася дівчина з думками – й написала матері листа. Ні словом не обмовилася про біль, що багато років душив груди через те, що неньки рідної поруч не мала. Писала, що дуже за нею заскучилася й просила благословити її на сімейне життя.
Думаєте, Валя приїхала? Через свої шури-мури геть голову втратила! Навіть вітальну листівку дочці не послала. Закрутилася-забулася…
І до неньки на похорон не з’явилася
Вже й п’ятдесят Валі минуло, а все ніяк угомонитися з мужиками не могла. Й Петро одружився, й онуки один за одним посипалися. А вона в рідне село – ні ногою. Кинула усе тільки тоді, коли через людей дізналася, що мати померла. Гірко стало на душі. Спершу картала дітей, що не дали їй знати. А одна з подружок, чуючи ту мову, не втерпіла, дорікнула:
– А ти коли востаннє в матері була? Може, дзвонила їй чи листа хоч раз написала? Думаєш, як гроші щомісяця слала – то вже все? Сама винна. Тільки мужиків шукала. А все одно осталася сама. Ох, гріх великий маєш…
Валю наче помиями облили. Дійсно: що вона такого здобула у своєму житті? Дітей понароджувала, а не виховувала, роботу, зарплату хорошу мала, а гроші тратити не було на кого, скільком чоловікам віддала свою любов, а взамін отримала тільки гори болю й розчарувань. “Я тут нікому не потрібна… – крутилося у голові. – Зберу речі й повернуся додому”.
Вирішила – зробила. Познімала з рахунків гроші, продала квартиру, замовила машину – й вже зі своїми пожитками поверталася на рідну Волинь.
***
Дорога додому, здавалося, тривала для неї вічність. Все шофера підганяла: “Швидше, швидше”. Не терпілося побачити батьківську хату, обійняти дітей, онуків.
Та не зустрічали Валю вдома. Навіть сусідка не відразу впізнала і ключів від хати, що їх про всяк випадок залишала Ліда, давати не хотіла. Ніхто не прийшов її навідати ні наступного дня, ні через тиждень. Вона вже й ремонт у хаті зробила, й у дворі лад навела. А тоді дала дітям телеграми, що… буде вмирати – просить приїхати.
Наступного дня були в неї і Ліда, і Петро з сім’ями. Знайомили своїх дітей з бабусею. Розуміли: Валя зумисне надіслала тривожне повідомлення, бо втратила надію їх побачити.
Та від їхньої зустрічі віяло холодом. Діти побули годинку – й зібралися додому. Мовляв, у них теж робота, господарство – ніколи довго гостювати.
“Відцуралися…” – тільки одне було в голові. Мабуть, ті сумні думки й звели її зі світу. Якось поштарка принесла Валі свіжі газети. Стукала-стукала у двері – ніхто не відчиняв. Розмальовані морозом шибки говорили, що в хаті давно не топлено. Покликала сусідів, вибила замок. А там… спала Валя. Вічним сном.
Наталія КРАВЧУК,
Волинська область
| Comments: |
