Шкільна мати з Рудки-Козинської
Ніна ЯЦЮК з онуками Іванкою та Васильком
Гнані страхом із рідного гнізда
Народилася Ніна у 1929 році в працьовитій селянській сім’ї Василя та Христини Коновалів у містечку Крилів над Бугом. Тамтешні етнічні українці зазнавали утисків з боку корінних мешканців, і мусили навчатися у польській школі. Та рідної мови не цуралися, тяглися до світла знань. Нищення православних церков і спроби окатоличення штовхали їх до супротиву. У гостинній хатині Коновалів часто збиралися вільнодумці. Господаря друзі не раз попереджали: «Ой, Васильку, будь обережнішим, бо ти у списках до Берези-Картузької».
Діти (а їх у сім’ї було троє) слухали з печі дорослі розмови. Крилівський студент Микола Шевчик привозив зі Львова прогресивні газети та новини. Знали, що на сході України відібрали у селян землю і вже на захід повзе клята колективізація. Хоча з приходом німців та встановленням генерал-губернаторства їм дозволили відкрити українську школу, хату-читальню та у Грубешові українські навчальні заклади, проте відчували, що усе це тимчасово. Ніну теж віддали на навчання у Грубешівську учительську семінарію.
Недовго тішилися змінами крилівці. Бо молодь забирали на роботу до Німеччини, почалися погроми та вбивства. Вбили й крилівського члена Українського допомогового комітету Івана Квятковського, чоловіки вийшли копати йому яму на цвинтарі. Нінин батько теж мав підсобити, але дорогою заглянув ще до млина, і нарвався там на розправу бандитів. Як вдалося йому втекти від куль, перестрибнувши через височенний штахетник, знайомі диву давалися опісля.
– 11 березня 1944 року, – згадує Ніна Василівна, – тато годував худобу, а мама з нами, дітьми, пішла до баби, щоб вигріти нас на печі. Бо у кожного, хто часто мусив через небезпеку погромів ночувати по людях, була короста. Лікували її відваром чемериці. Тут хтось заголосив: «Тікайте за Буг! Сьогодні буде погром на українців». Тільки ті, хто втік, врятувалися.
Їм вдалося потрапити на Волинь, яку було видно із містечка Крилів. Полишаючи рідні домівки, тішили себе думкою, що через півроку-рік повернуться назад. Та не судилося. Пропало закопане батьком майно під яблунями у садку. А сім’я оселилася у Копачівці у крайній недобудованій хаті, яку залишили поляки-виселенці. Обрала її Ніна з розрахунку, що до ковельської траси ближче, а відтак, і додому.
Пам’ятає свій перший урок
Мешкає нині Ніна Василівна при синові Миколі – голові Рудко-Козинської сільради, якого поважають люди. Та непросто застати пенсіонерку вдома, бо курсує щодень до Копачівки, де глядить правнуків – другокласницю Вікусю та шестирічного Дмитрика-вундеркінда, який у чотири рочки уже читав. Коли їй бажають жити до ста років, оптимістично каже: «Аякже, буду! Бо є для кого. Я дуже багата, маю гарних дітей, онуків та правнуків. А це найбільше щастя!»
Із найщемливіших спогадів про школу найперше пригадала свій перший урок, що завдав їй неабияких прикрощів. Це було у Бишівській початковій школі, куди сама напросилася, вважаючи, що не зможе вчити дітей у своєму селі, оскільки пасла тут худобу. І треба ж так трапитися, що на урок до молоденької випускниці педучилища заявилася ціла свита гостей на чолі зі строгою інспекторкою. Ніна вкрай розгубилася і забула геть усе, що напередодні десятки разів прокручувала у голові. Звісно, перший урок, як перший млинець, не вдався. Інспектор була нещадною: “Нікуди не годиться! Та ви ж до роботи у школі зовсім не готові!”.
Ніна прибігла додому вбита горем. Мама не знала, як до доньки підступитися. Але, на щастя, чуйний директор місцевої школи прислала до Коновалів молоду вчительку Лідію Кречковську. Ліда, як могла, втішала невдаху. І врешті сказала їй категорично: “Сльозами горю не зарадиш. Ти краще доведи тій інспекторці, що вона помилися, і ти гарна вчителька!”
І вона довела. Уже через три роки отримала пропозицію читати українську мову у Рудко-Козинській семирічці. Бо вчилася успішно у педінституті заочно та про її цікаві уроки ширилась добра слава.
Зошити, уроки, позакласна робота, пошуки новинок літератури – усе це не лишало вільного часу на особисте життя. Але прийшов у їхній жіночий колектив парубок Степан Яцюк після армії, який достойно оцінив найскромнішу дівчину, котра залюбки готувала його до вступу в педучилище.
Згодом побралися, збудували дім, посипалися діточки. Та школи вона надовго не залишала. Тепер пригадує: “Якщо в народі кажуть, що жінка тримає в домі три кутки, то у нас було навпаки. Чоловік вважав, що у мене більше навантаження і обов’язків у школі. Отож брав на себе господарство, і не раз сидів з дітьми. Гарний був у мене чоловік, ніколи не образив, жили дружно у парі 49 років і 17 днів. Він не пив, не курив і в усьому мене підтримував. Якби не він, я б ніколи не отримала звання заслуженого вчителя. Співчуваю тим сільським вчителям, які розриваються між школою і хазяйством, а в результаті толку нема ніде.
– Ніно Василівно, Ви вчили нашого редактора. Євген Якович з теплотою про Вас згадує.
– Так. Двох братів Хотимчуків. Гарні учні були. Женя дуже любив читати. А що вже працьовиті хлопці, то ніде, як у вдови Афанасії, не були так акуратно поскладані дрова.
У Ніни Яцюк династія педагогів. Діти, невістки та зяті – всі вчителі. І досі не полишає просвітницько-виховної роботи. Як член товариства “Холмщина” зібрала неоціненні спогади земляків-крилівців для нащадків. Щоб знали своє родове коріння і гордилися вільнолюбними предками – щирими українцями.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
