Тричі дивився в очі смерті

Підпис відсутній

Підпис відсутній

У 1945 році в бою з енкаведистами чотовий “Кармелюк”, розуміючи, що ситуація безвихідна, простягнув своєму підлеглому револьвера і наказав: “Пристрель мене, друже, аби совєти не познущалися”. Але в обоймі уже не було жодного патрона… Вдруге йому судилося вижити, коли після двох місяців перебування в “одиночці” смертний вирок несподівано замінили двадцятьма роками тюрми. Втретє – 1953 року під час заслання у Норильську. На що  начальник тюрми сказав: “А ти, Зеленюк, виявляється, живучий”.

Учасник Норильського повстання
Іван Зеленюк – уродженець села Русивль Гощанського району. Народився у заможній сім’ї, батьки мали 12 гектарів землі. Вся родина (батьки і п’ятеро дітей) трудилася у поті чола. А заодно ділилася нажитим добром з бідними.
– Одного разу, ще за Польщі, батько послав мене допомогти родичці з Рівок, – пригадує Іван Юхимович. – Це село знаходилося неподалік від нашої Нараївки, але вже по інший бік польсько-радянського кордону. Тітка вийшла назустріч, але на кордоні і її, і мене солдати у червоних кашкетах спинили. Не пропускають та й годі. Вона їм у ноги падає, прохає, плаче. А вони затялися: “Москва слезам не верит”. І таки завернули мене назад. Саме тоді я вперше відчув, що таке безжалісність радянського режиму.
Прагнучи бачити Україну вільною і незалежною, Іван Зеленюк у 1942 році став членом ОУН, а вже через рік поповнив лави УПА.
– Спочатку нам, молодим, доручили займатися агітацією, – продовжує розповідь Іван Зеленюк, – а коли роздобули зброю, то робили засідки на німців на дорозі, яка йде з Рівного на Корець, і здобували там зброю. 7 липня 1943 року німці приїхали у село Майків грабувати селян. Люди повтікали у ліс. Залишився священик, його й закатували. Почувши про це звірство, повстанці кинулися на загарбників. Зав’язався бій. Нам вдалося відбити награбоване і при цьому вбити вісім німців, серед яких і одного офіцера. До нашого куреня почало приставати все більше й більше люду, і він розрісся до 300 осіб. Ворогами ми вважали як німців, так і совєтів. Останній бій (вже з енкаведистами) довелося прийняти у січні 1945 року. Живих нас тоді залишилося двоє. Нам перекрили усі відступи, отож мимоволі з’явилося рішення не датися ворогам живцем. Але куль у патронниках уже не було… Вороги били несамовито. Я довго лежав босий на снігу, бо чоботи зняли. А далі – полон, катування, в’язниця, смертний вирок, який через два місяці замінили 20 роками тюрми…
– У Норильську, куди мене запроторили, було не легше, – наголошує колишній політв’язень, – голод, холод, повне безправ’я, цькували собаками. Щодня помирали десятки людей. Не витримавши, засуджені захопили начальника так званих “горних таборів” і капітана МДБ та висунули ряд вимог. Зокрема скорочення робочого дня до 8 годин, дозвіл листуватися та бачитися з рідними, припинення всіх тортур, перегляд особових справ кожного в’язня. Повстання тривало з 4 червня до 4 серпня 1953 року. Табір був розділений на кілька куренів. У ньому панували порядок і дисципліна. Вхід охороняла сотня, якою керував Микита Худоба з Рівненщини. При в’їзді висів великий лозунг “Воля або смерть”. Ми добилися приїзду з Москви заступника генпрокурора Вавилова і комісії на чолі з працівником ЦК Кисельовим. Але це було тільки ширмою, адже з їхнім приїздом почався штурм табору, під час якого загинуло майже дві сотні в’язнів. Мене тоді схопили і ледь до смерті не забили.
«Ось би ще діждати справжньої України»
У 1959 році така бажана воля прийшла і до Івана Зеленюка. Але йому видали не паспорт, а білет, з яким можна було їхати на місце проживання не в Україну, а тільки на Урал або в Красноярський край. Вибрав Красноярськ. Там прожив до пенсії. У 1984 році повернувся на Рівненщину. Хотів приписатися, але йому заявили: “Їдь, звідки приїхав! Бандерівцям у нас місця немає”. Далі вимушено подався у Славуту, де, на щастя, заперечень на проживання не почув. І понині Іван Зеленюк, якого реабілітували у 90-х роках минулого століття, мешкає там.
На свято Івана Купала, яке співпало з 85-річчям Івана Юхимовича, місто славно пошанувало українського патріота. Відбулася зустріч колишнього чотового УПА, а нині голови районного братства ОУН-УПА, з молоддю. Цікавим вийшов також вечір спогадів, на який зійшлися побратими героя. А у церкві Покрови святої Божої Матері неодноразово співали “Многії літа”. Раз по раз на очах ювіляра, кавалера ордена “За заслуги” ІІІ ступеня, з’являлася сльозина, а із вуст пролунали зворушливі і водночас символічні слова:
– Нарешті я дочекався справжнього пошанування. Ось би ще діждати і справжньої України.
Сергій Новак,
Рівненська–Хмельницька область

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>