Страшна таємниця Тучинського полігону
Василь ТАРАСЮК вперше оприлюднив факти про Тучинський полігон
Енкаведисти переодягалися в бандерівців
Чимало довелося пережити на своєму віку Василеві Тарасюку. У роки війни його рідне село Старий Берестовець двічі постраждало, бо було націоналістичне – 111 чоловіків пішли в Українську повстанську армію. На початку літа 1943-го німці оточили село і стали проводити каральну акцію. Вони мали список усіх, хто належав до націоналістів. Тоді вбили 29 людей і спалили їхні хати. А через три місяці, якраз селяни змолотили збіжжя, акцію проводили власовці і поляки, ті палили все підряд. Згорів у вогні і хутір Тарасюків. Сім’я перебралася у Новий Берестовець.
– У травні 1945-го, тільки закінчилася війна, – розповідає пан Василь, якому на той час було 14 років, – у нас за селом під лісом був обладнаний табір. Всю територію обгородили колючим дротом. Поставили шість великих польових наметів. Людям у селі сказали, що там будуть відпочивати фронтовики. У тому таборі навіть коней тримали.
Все навколо дуже ретельно охороняли молоді солдатики-червонопогонники, тобто війська НКВС. Серед тих охоронців був хлопчина, добре пам’ятаю, з Києва, Коля Рибалко. Він до нашої мами приходив і все просив молока. Вона наливала йому кварту. Кого він там охороняє, той солдатик не казав. Ми бачили, як у табір регулярно заїжджали криті брезентом американські вантажівки – студебеккери. Нам так кортіло підгледіти, що ж там вони привозять. Але близько підібратися не вдавалося. Помітили тільки таке: криті машини на ніч з табору виїжджали, а вранці поверталися. Вдень ніколи нікого там не бачили, тільки посилену охорону. Нам, хлопчакам, було цікаво, що ж це за табір, у якому не видно героїв-фронтовиків. А той червонопогонник тільки постійно скаржився, що їх, охоронців, погано годують. Якось вранці прибіг до нас Kоля. І знову попросив молока. Мама йому й каже: “То ж солдатам повинні давати консерви, тушонку. Я ж бачила, як їхали криті машини. То вам, мабуть, продукти привезли”. А він: “То прибули машини, повні енкаведистів. Вони переодягнулися в бандерівців і пішли вночі у ліс”. Але, видно, дуже злякався, що проговорився і став просити: “Благаю вас, тільки нікому в селі не кажіть, а то мені смерть буде”. Після цієї розмови він до нас більше не приходив.
За словами Василя Тарасюка, саме в цей час у навколишніх селах: Іваничах, Подлужному, Головині стали пропадати люди. Вимальовується страшна закономірність – тільки хтось співпрацював чи навіть співчував націоналістам, то безслідно зникав. Тоді пропало, тільки за найскромнішими підрахунками, понад 30 людей. Ніби у воду канули. Ніхто не знає, де поховані їхні тіла, адже нікого згодом не знайшли. Тепер зрозуміло, що людей викрадали і вбивали чекісти, які під виглядом бандерівців ночами шастали навколишніми селами, а вдень відсипалися.
Цей табір був з весни і аж до осінніх холодів 1945-го – приблизно чотири-п’ять місяців.
За однією з версій, українських патріотів вивозили на Тучинський полігон у якесь певне місце і десь там їх закопували. Хочеться вірити, ще живі очевидці, які повинні це знати. Все робилося таємно, але може хтось щось бачив. Можливо, існував не один такий табір. Сподіваємося, що серед наших читачів є люди, які могли б доповнити цю інформацію. Дуже хотілося б розкрити страшну таємницю Тучинського полігону...
Усім Тарасюкам – по «десятці»
Драматично склалася доля Василя Тарасюка. Дві старші сестри після війни активно допомагали повстанцям і стали брата залучати. Один з провідників порадив хлопцеві переходити у глибоке підпілля та йти вчитися: майбутній незалежній Україні потрібні грамотні спеціалісти. Юнак закінчив на відмінно школу механізаторів у Сарнах, поступив у Львівський політехнічний інститут. Тоді якраз вбили Ярослава Галана. То весь їхній курс репресували. Студент потрапив у засідку на конспіративній квартирі, тільки дивом вирвався. Добрався додому, але у 1949-му його заарештували. Майже рік тривало слідство, не було ніяких доказів, але Василь Тарасюк отримав 10 літ таборів. І двом його сестрам також дали по “десятці”. Василя відправили у Карагандинську область в Екібастуз. В’язні готували втечу і рили підкоп, але серед них виявився зрадник, який всіх продав. За спробу втечі Тарасюк рік просидів у тюрмі. Згодом його перевели в каторжний табір Джезказган на мідні рудники, працював на шахті механіком. У 1955 році комісія переглянула його справу. Коли повернувся додому, то хотів поновитися в інституті, але його навіть не виявилося у списках. Ніби й не було такого студента. Василя Тарасюка призначили бригадиром, згодом механіком у місцевій сільгосптехніці. Але він і надалі залишався неблагонадійним, постійно викликали в КДБ. Прямим текстом сказали: “Їдь звідси, а то посадимо”. Він подався у Херсонську область – працював інженером у колгоспі. На батьківщину повернувся лише у 1995 році.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
