Як Данило Туптало став російським святим Дмитрієм Ростовським

Дмитрій РОСТОВСЬКИЙ

Народився Данило Туптало в грудні 1651 року в сім’ї козацького сотника Сави. Родина мешкала в місті Макарів біля Києва, але згодом переїхала до столиці й оселилася на Подолі. Сотник Сава Туптало був заможним шляхтичем, ревним і благочестивим християнином: три доньки і син Данило присвятили своє життя Христу, прийнявши монаший постриг. Сам Сава Туптало був ктитором Кирилівського монастиря. У Києві він побудував жіночу Йорданську обитель, у якій служили ігуменями одна за одною три його доньки.
Початкову грамоту Данило здобув вдома, а в 11 років батько віддав його у Могилянську колегію, де вивчали грецьку, латинську та церковнослов’янську мови. Особливо вподобав хлопець риторику. У колегії Данило навчався лишень три роки, продовживши здобувати освіту приватно. У 18 років Тупталенко, як його називали, постригся у ченці з іменем Дмитрій і вступив до Кирилівського монастиря, де вдосконалював свою освіту: тут була хороша бібліотека, та й Київ віддавна славився своїми книгозбірнями.
Згодом Чернігівський архієпископ Лазар Баранович висвятив Дмитра на єрея та одразу ж запросив його у Чернігів як проповідника. Так розпочалася невпинна служба цього єромонаха українському народові і його Церкві. Відтоді отець Дмитро заприязнився з архієпископом Лазарем і все життя шанував його, як батька. Деякий час у зв’язку із запровадженням унії він ревно проповідував на Волині. Незабаром його запрошують до гетьманської столиці Батурина. У 1683 році Дмитро Туптало осідає у Київському Печерському монастирі і стає проповідником Печерської лаври. Тут єромонах Дмитро міг вільно користуватися великою цінною бібліотекою. В той час архімандритом, а згодом і митрополитом Київським був Варлаам Ясинський, який вирішив укласти повну збірку “Житія святих”, або “Четьї Мінеї”. Цю поважну й відповідальну працю було доручено о. Дмитру, над якою він працював аж двадцять років (1684-1705). Тернистий шлях пройшли ці “Житія”. З 1740 року стали забороняти це видання. Цензура не дозволяла, щоб поряд із церковнослов’янськими словами в “Житіях” вживалися українські. У результаті тривалого виправлення їх замінили російськими. Піддались нещадному редагуванню тексти про східнослов’янських святих, і насамперед києво-печерських.
Саме тут, у Києві, єромонах Дмитро пережив переломний момент для Української церкви – присягу новопоставленого єпископа Гедеона Четвертинського на вірність Московському патріархові. У 1686 році на прохання гетьмана Самойловича отець Дмитро знову вирушає в Батурин і стає гетьманським проповідником. Це були надзвичайно важкі часи: гетьманська столиця переповнена чужинцями-московитами, духовенство не поділяє позиції владних кіл, Московський патріарх зверхньо ставиться до Української церкви.
У 1700 році за царським наказом Петра І уже архімандрит Туптало їде до Москви, аби звідти відправитися до Сибірської Тобольської митрополії. Важка недуга врятувала його від нового призначення, яке суперечило внутрішньому налаштуванню отця. І натомість у 1702 році його призначають митрополитом Ростовським (Ярославська область).
Те, що побачив о. Дмитро у Ростовській єпархії, хоч і стародавній, його шокувало: убогість, люди неписьменні, нехристиянізовані, духовенство брутальне і зовсім неосвічене. Митрополит одразу взявся до подвижницької праці, незважаючи на перешкоди царських ставлеників. Тут він провів останні сім років свого життя. І це був найважчий період для святителя, який відверто виступав проти світського беззаконня. Реформи Петра нищили церковне життя: у монастирів та парафій відбирали землі та майно, з усіх єпархій було вилучено четверту частину храмових дзвонів для виготовлення гармат, введено контроль над прибутками монастирів, а самим ченцям заборонено писати і мати у своїх келіях папір та чорнило, ліквідовано школу, яка вже два роки успішно працювала за кошт самого святителя.
Виснажений строгим подвижництвом, нелегким ревним служінням своїй Церкві та народові, утисками та хитросплетіннями царської авторитарної влади, що брутально втручалася в церковне життя, митрополит Дмитро в’янув на очах. Полтавська трагедія 1709 року й чутки про царські катування безвинного люду, що ширилися всією Московщиною, дійшли до Ростова. Увесь 1709 рік митрополит Дмитро був пригнічений і, як колишній гетьманський проповідник та близький до гетьмана Мазепи, переживав душевний біль. Передчуваючи наближення кінця, він працює вдвічі більше.
За три дні до упокоєння святитель повідомив про це своє оточення. Щоб звеселити ці години, він покликав свій хор і попросив виконати улюблений кант, який написав ще замолоду – “Ісусе мій прелюбезний”. Коли стало зовсім пізно, митрополит відпустив хор та всю свою службу, залишивши лише свого любого помічника – переписувача праць Саву. Багато розповів хлопцеві про минулі літа, Україну, а потім поблагословив та низько вклонився помічнику за переписування творів. Наступного дня знайшли святителя Дмитра в каплиці у молитовній позі. Так, на 58-му році земного життя відійшла його душа до Господа.
Похоронили його на чужій ростовській землі – під підлогою у монастирі святого Якова. У 1752 році, перекладаючи підлогу в храмі, де було захоронено архіпастиря, зауважили, що домовину поклали недбало, у вогкому місці. Коли ж відкрили, то побачили, що тіло зосталося нетлінним, як і митрополичі ризи, хоча з часу поховання минуло 42 роки! Чутка про це розлетілася по Ростову, до мощів стали сходитися вірні та духовенство, і почалися чудеса зцілення. 1757 року митрополита Дмитра було проголошено святим. Нетлінні мощі святителя й сьогодні спочивають у Ростові в монастирі святого Якова.
Іван Огієнко (митрополит Іларіон), досліджуючи життя отця Дмитра, писав: “Не святитель винний у тому, що його твори перекладали на мову російську й видають їх за культурні цінності російські. І не святитель винний у тому, що його, українського патріота, росіяни обманно зробили росіянином. І не святитель винний у тому, що його, святого українського, фальшиво записують до святих самої російської церкви”.

• Нравится
•