Діти покійної сестри стали рідними
Раїса та Юрій МЕЛЬНИКИ (у центрі)
Нелі було лише п’ять рочків, коли неньки не стало. Після страшного діагнозу вона згасала, немов свічка, а через два місяці все село прийшло на похорон. Пам’ять не зафіксувала того страшного моменту, але й радісних епізодів дитинства разом з мамою у Нелі теж нема. Десь там, у глибині свідомості, вимальовується якийсь смутний образ, але якби не фото, діти б не сказали, якою була їх мама.
Турбота про доньку та на два роки старшого сина лягла на плечі батька. Весь вік крутив кермо, так заробляв. Важко йому було давати раду дітям, мабуть, тому й вирішив одружитися вдруге. Мачуха була доброю людиною. Але через деякий час хвороба батька знову перевернула їхнє життя. Нелі виповнилось чотирнадцять, а Олександру майже шістнадцять, коли вони залишились круглими сиротами. Вже не діти, але ще й не дорослі. Саме у цьому віці найбільш потрібна підтримка, мудра порада, яка допоможе не розгубитися у житті.
Молодша сестра мами Раїса родом з Кіровоградщини, її чоловік Юрій – з Білої Церкви, але доля закинула їх на Волинь. Своїх дітей у Мельників не було, тож після смерті рідних одразу вирішили всиновити племінників. Молоде подружжя, обом було лише за тридцять, кинулось оформляти необхідні документи. Можливо, дехто й не схвалював їхнє рішення, мовляв, дочекаєтесь і своїх дітей, але вони не зважали на слова знайомих.
Раїса Дмитрівна деякий час працювала у торгівлі, потім бухгалтером у військовій частині, Юрій Андрійович – спочатку агрономом у селі Ратнів, а згодом головою колгоспу у Смолигові.
– З появою цієї сім’ї життя у селі завирувало. Своїм азартом, орга-нізаторськими здібностями молодий керівник залучав людей і до роботи, і до відпочинку. А коли Рая з Юрієм співали, всі захоплювались красою їхніх голосів, – розповідає кума Тамара Завірюха.
Згодом Мельника перевели на керівну посаду до Луцька, він став активним учасником Заслуженого народного ансамблю пісні й танцю України “Колос”.
– Пам’ятаю, як тітка Рая напередодні мого весілля приїхала з роботи і привезла невеличкий пакуночок. “Дивись, що я тобі купила”. Розгортаю, а там – віночок для нареченої. На мене нахлинула величезна хвиля ніжності, яку не передати словами. Всіма своїми здобутками у житті ми завдячуємо батькам, – розповідає Неля Юріївна.
Говорячи про найрідніших людей, ця жінка не шкодує слів вдячності. Вони випроводжали брата в армію, збирали гостей на весілля, які робили на триста людей, допомагали виховувати внуків. Нині на різні свята в будинку Мельників гамірно. Хоч Неля та Олександр, створивши власні сім’ї, мешкають окремо, та не забувають батьків. Так, саме батьків, бо “прийомних” слова вживати не хочуть. Четверо онуків радо їдуть сюди на канікули, і їх веселий щебіт – найбільша радість для бабусі й дідуся.
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
Фото із сімейного архіву
| Comments: |
