Підливала мати синам горілку, щоб «стали мужиками»
Підпис відсутній
Зорали города – пляшку на стіл
Що вже Ганна була весела, балакуча... Жодне сільське свято не обходилося без її жартів. У хаті, де жила велика родина, коли не зайди, завжди багато люду. То одна сусідка забіжить на вечорниці, то інша зранку зайде потеревенити. І часто на таких зібраннях щира господиня виставляла пляшку...
Ганна ще замолоду казала, що сміх життя продовжує. Мабуть, саме за це і вподобав її Петро – безтурботну, ласкаву, милу. Коли вони одружилися, він спішив додому з роботи, як на крилах. Бо було заметено, напечено, наварено, ще й чарчина завжди чекала. Для апетиту. Не проти випити була й сама Ганна. Не вживала вона тільки тоді, коли дітей носила. А подарувала Петрові двоє синів і стільки ж дочок. Коли сімейка виходила у поле, всі казали: “Ото родинонька... Все разом роблять”. Інші зауважували: “І разом біля столу орудують. І з ложкою, і зі склянкою”. “Замочувалось” усе: народження і державні свята, коли свіжина в хаті й коли город зорали. Хоч роботи часом було на годину-дві, зате стіл потім ломився від закуски і горілки.
– Чи не занадто ти свою сім’ю до випивки привчаєш, Ганно? – якось запитав жінку її брат.
– А то чого ж? Нехай хлопці ростуть не із цукеркою в роті, а знають смак спиртного. Мужиками будуть! А то попадуть в дурну компанію, то треба знати, скільки подужають оковитої. Та в нас у сім’ї алкашів і не було ніколи.
– То можуть бути... Та й хіба питущі скажуть, що вони алкаші? – хотів довести протилежне брат.
– То ти мене хочеш у чомусь звинуватити? Іди своїх он виховуй. Ночами невідомо де бігають...
Бігали ночами й Ганнині сини. З наукою не здружилися, тому світила їм армія.
– Не всі можуть бути з дипломами. Та де ж усіх тих дипломованих прилаштувати? Аби роботящі були... – казала Ганна сусідкам.
А сини у неї й справді ніякої роботи не цуралися. Коли ж настав час йти до війська – також не вагалися. Батьки й не мріяли, як інші, як би то їх “відмазати”. Гучні випровадини справили обом.
Горілка лилася, як з відра. Виносили навіть тим, хто приходив за поріг подивитися на оказію. А потім ще тиждень похмелялися сусіди.
Повернулися один за одним хлопці змужнілими. В армії навчилися курити. А пити... Вони вже це вміли.
У селі настали непевні часи. Колгоспи почали лопати, як мильні бульбашки. Ані роботи, ані зарплати. І почалися сезонні заробітки. Старший, Денис, одразу подався на схід. Там і лишився. Згодом знайшов жінку з дитиною. І казали, що прижився біля неї. Але коли надходили до Ганни листи, то не дуже ра-діла їм мати. “Бо п’є...” – тільки й сказала сусідці.
Молодший син біля батьків зостався. Тому в селі дров нарубає, тому сіна накосить. А розплата найбільш ходова яка? Самогон. Добре, коли ще домашній, з цукру. А якщо спирт? Заболіла печінка у її Іванка. Завезли в лікарню. Звідти додому – в домовині.
– То ти все винна, – волав ледь не на всю хату Петро. – Ти все з них мужиків робила, підливаючи самогон.
– Та всі добре вміють підливати... – огризнулась Ганна.
Співчутливо дивились на згорьовану матір сільські вдови, яким не одну копицю сіна накосив її син. Чи усвідомлювали в той момент, що і вони доклали сил до такого завершення життя ось цього хлопця?
Через рік не стало й старшого сина Ганни. Батьки приїхали зі сходу країни після похоронів чорними від горя. І знову ота горілочка довела...
З тих пір Петро зліг. Так знервувався, що його розбив інсульт. Пролежав років зо п’ять, та й пішов за синами.
Вже не бігали до Ганни сусідки. І вона вже селом ходила похмура. Одна донька жила в місті за триста кілометрів, а от її улюблениця Галька, яка овдовіла досить рано (чоловік загинув у ДТП), таки була біля Ганни. Так і господарювали дві жінки разом з малим онуком Романком. Тепер вже вони наливали чужим чоловікам, які косили, орали у їхньому господарстві. Вічна сільська грошова одиниця, краща від “зелененьких” – пляшка самогону... Часто мати і дочка й самі після трудового дня наливали собі до вечері чарчину. І знову для апетиту.
Подарунок від баби – «сто грам»
Хоч і працювали вони, але статків не мали. Хата давно не фарбована, меблі, як казав Романко, ще дореволюційні, цвяхами збиті. Ліжка залізні, пружинний матрац ледь не до підлоги дістає. А мама з бабусею ніби й не помічали. І Роман замкнувся. Ріс, як казали сусіди, вовкуватим.
Горілку він спробував ще у третьому класі. Бабуся на день народження налила: “Та нехай... Щоб здоровим був...” – засміялася, і також перехилила склянку. І Роман таки виріс здорованем. Тепер родина вже не наймала сільських дядьків у робітники. Внук господарював сам. Міг вдосвіта встати, до обіду вже і дров нарубати, і поле виорати. Але якщо сідав за стіл, то завжди просив матір чи бабусю йому налити. У сільський клуб він також ходив напідпитку. Хоч і був красенем, але дівчата його боялися. Лише Світлана, яка жила на хуторі, симпатизувала хлопцеві. Вони танцювали, жартували. Потім Роман став проводжати дівчину додому. Згодом одружилися. Хоч і пішов він жити до дружини, бо вона мешкала тільки з матір’ю, але розривався між двома господарствами – своїм у селі та жінчиним на хуторі. Часто від бабусі приходив напідпитку. Бо таки Ганна щедро гостила внука. Іноді він залишався там і на ніч. Світлана знала: якщо не йде додому, значить, добряче перехилив. Це з часом почало її дратувати. А згодом і підозри закралися: а може, він не вдома ночує, а до когось ночами бігає? І вирішила перевірити.
...Ганна допізна не зачиняла хату на ключ. Світлана тихенько пробралася в сіни. Ступила в кухню. Там смерділо перегаром і цибулею. Ганна хропіла у своїй кімнаті. А де ж її Роман? Відчинивши двері Гальчиної спальні, вона побачила, як він спить на одному ліжку... зі своєю матір’ю. Як вона кричала, що наговорила, не пам’ятає. Роман клявся, що нічого не було. А причумлена від горілки Галька не знала, що й казати. Тієї ночі Світлана поставила ультиматум: або вони живуть на хуторі і він кидає випивку, або життя не буде. Після каяття Роман лишився з дружиною, бо дуже її кохав, а бабусі порадив скорочувати господарство, адже має пенсію – проживе без корів-городів.
...А через рік родина хоронила Галину. Горілка таки згубила її. Зосталася Ганна сама. І так самотньо їй. Ні поради, ні живої душі поряд.
* * *
...Вона подивилася на того здоровенного павука у кутку. Він ворухнувся, ніби відчуваючи, що хтось стежить за ним. Перед очима вмить з’явилася пляшка, і вже той павук вилазив з неї: “А що... Випили все? – ніби з-під землі заволав якийсь нелюдський голос. – Ти на черзі...” І Ганні здалося, що вона божеволіє...
Людмила РУДЧЕНКО,
Рівненська область
| Comments: |
