«Очима ти сказав мені: люблю»

Олена та Олександр БРИЖИЦЬКІ

«Не відпускай мене,  я хочу дихати, хочу жити...»
Вони живуть у великому і красивому будинку в селищі Вересневому біля Рівного. Колись Сашині батьки продали квартиру в обласному центрі і купили незавершену бу-дівлю. Добудували, впорядкували, біля вхідних дверей зробили підйомник для інвалідного візка. Тепер Олександрові легко потрапити у будинок.
Усміхнені господарі запрошують до просторої вітальні. Приємно дивитися на цю молоду пару. Їхні очі випромінюють кохання. З якою ніжністю й увагою вони ставляться одне до одного. Під час нашої розмови їхні руки ніби ненароком торкаються. Ця сім’я просто заряджає своїм оптимізмом та позитивною енергією.
Спочатку в житті Олександра Брижицького все було як і в інших. У школі активно займався спортом. Після служби в армії працював охоронцем на одному з ринків Рівного. Став студентом економічного факультету Рівненського інституту інженерів водного господарства.
Якось у серпні 1998 року поїхав з колегами по роботі на відпочинок з ночівлею. Поставили намети, приготували шашлик, чудова літня погода, тепла водичка, вирішили перед сном скупатися.
– Я зайшов у воду – це русло Горині, там піщане дно, ніякого каміння, – згадує подробиці Саша, – якось невдало пірнув, cпочатку навіть не міг зрозуміти, що зі мною сталося. Чомусь втратив орієнтацію під водою. Став захлинатися. Двічі вигулькнув з води. Зрозумів, що третій раз вже не буде сил випірнути. Колеги спочатку подумали, що я придурююся. Коли знову пішов на дно, то мене врятувала срібна печатка на пальці. Ніч тоді була місячна, і хлопці побачили відблиск, один з них схопив мене за руку і почав витягувати. Я вчепився йому за шию зі словами: “Не відпускай мене, я хочу дихати, хочу жити...” Інші хлопці підхопили і витягнули мене з води. Аналізуючи вже тепер ті події, думаю, що більше наслідків було не від самої травми, а від того, як мене згодом поламаного транспортували: крутим схилом виносили на берег, за руки й за ноги, голову ніхто не тримав. Я сказав, що не відчуваю ніг. Вони чутливість перевіряли цигарками, жариною, голкою. Ніякої реакції. Найдивовижніше, що навіть болю не відчував. У лікарню 20 кілометрів везли на задньому сидінні у “шістці” скрученим.
Зараз Саша жартує, що тоді він був як “живий овоч”. Страшно стало, коли пролежав нерухомим три місяці у лікарні. Розпочалися операції, спочатку у Рівному, згодом у Києві. Юнака оперував відомий нейрохірург Ігор Курілець. Цю шестигодинну операцію знімали на відеокамеру як наочний посібник для студентів-медиків: ставили імплантант замість роздробленого хребця.
– Мені двадцять років, тільки починається життя – і я безпорадний інвалід, – продовжує Олександр. – Навіть не міг себе обслуговувати. Лежав сам вдома і дивився телевізор. Всі на роботах. У такому стані дуже повільно йде час. Це зараз я настільки зайнятий, що не встигаю рахувати тижні й місяці.
Але впертий і вольовий юнак не здавався. Вперше самостійно сів під Новий рік, спочатку в м’яке крісло. Згодом товариство інвалідів дало візок. Дуже багато допомогла в його реабілітації перша поїздка до санаторію в Саках. Там навчили давати собі раду, показали спеціальні вправи. Саша зрозумів, що лежати не треба, і розпочалися виснажливі фізичні тренування з гантелями по 6-7 годин. Він вперто ставив перед собою якесь завдання: спочатку елементарне – навчитися самостійно двері відчиняти, голитися. Все вдалося подолати і перемогти. Тільки не можна опускати руки.
Складна історія вийшла з академвідпусткою, адже після того, як студент Брижицький не з’явився на сесію, його відрахували. Не приймалися пояснення, що інвалід і не може ходити. З великими труднощами відновився.
– Мені було важко їздити в інститут. Хоч навчався заочно, але на лекціях та екзаменах треба бути, – згадує Олександр студентські роки. – Дуже не любив, як мене тягали однокурсники в інвалідному візку. А у нас були пари аж на шостому поверсі. У 2005 році закінчив інститут за спеціальністю “Економіка підприємства”.
Проганяв дівчину з лікарні
Цікавлюся, коли в житті Олександра з’явилася Олена.
– Ми познайомилися ще в шкільні роки, коли Лєні було 14, а мені 16 років, – згадує він. – Якось так складалося: зустрічалися, сварилися, потім знову мирилися. Коли я йшов в армію, мене проводжала інша дівчина. Ми з Лєною тимчасово не спілкувалися.
– Я навіть цього не знала, тільки тепер признався про іншу дівчину, – посміхається Олена.
– А в армії була справжня Санта-Барбара, – продовжує Саша. – Під час служби я переписувався з дев’ятьма дівчатами. А що в наряді робити, щоб час швидше йшов? Листи строчиш. Десь через півроку я написав Лєні. Коли повернувся, то вже почав з нею зустрічатися.
Нещасний випадок стався 8 серпня 1998 року. Саме в той день дівчині виповнилося 18 років.
– Напередодні ми в черговий раз трішки посварилися, – продовжує Саша, – і Лєна святкувала день народження зі своєю компанією, а я з хлопцями поїхав на природу. Зараз вона каже, що запрошувала мене на день народження через подружку, але мені те запрошення не передали...
– Через кілька днів я подзвонила до Саші, – згадує Олена, – хотіла запитати, чому він не прийшов на день народження. Батько розповів, що він у лікарні у важкому стані.
– З’явилася якась не така, якою я її знав, – продовжує Саша, і його голос стає ніжним. – Перефарбувала волосся, з новою зачіскою. Я її не впізнав.
Згадуючи цю першу зустріч після травми, молоді люди з любов’ю подивилися одне на одного. Дівчина почала навідуватися до паралізованого юнака. Вона тоді навчалася в технічному училищі.
– Якось так у нас складалося, що до травми Лєна мене відштовхувала. Згодом бачу – наші стосунки вже стають більш серйозними. І мені ставало страшно. Дівчина до мене ходить, а що я можу запропонувати? Став її проганяти: “Лєно, не приходь більше до мене. Чого ти сюди ходиш?” Ми навіть сварилися.
Але дівчина виявилася наполегливою і продовжувала його відвідувати. Чотири роки їздила до нього. Якось Саша запропонував: “Досить уже їздити, перебирайся до мене”.
– У нас не було романтичних побачень, – розповідає Олександр. – Але  зрозуміли, що любимо одне одного. Рік жили разом, а у листопаді 2004-го одружилися.
Саша і Лєна – невичерпні оптимісти. Зараз з посмішкою згадують, як колись зібралися і поїхали в Крим на море. Навіть не задумувалися, як там буде.
– Це справжня авантюра. Ми поїхали без супроводу, без домовленості про житло. Купили квитки, сіли у сімферопольський поїзд. Чудово відпочили і довели, що ми все можемо. Страшно здоровим людям їхати. А ми зібралися – і все нам вдалося. Тоді навіть у дельфінарії побували. Тепер поїдемо на море своєю машиною, – каже Саша...
Молоді люди проводжають нас до воріт. Прекрасний сонячний день і яскраве голубе небо. Під час нашої розмови Саша і Лєна нічого не казали про свої почуття, але справжнє кохання видно і без зайвих слів. Тому, дивлячись на них, прийшли на думку рядки з поезії Ліни Костенко:
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Як тихий дзвін гірського кришталю
Несказане лишилось несказанним.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•