Чверть століття – з осколком у легенях

Михайло ВАСИЛЮК

Михайло ВАСИЛЮК

Все менше ветеранів Другої світової війни виходять на урочистості, присвячені Дню Перемоги. Навіть тим, яких призвали до Червоної армії після другого приходу совєтів у 1944 році, зараз далеко за вісімдесят. Мало хто доживає до такого віку, а навіть якщо й доживають, то здоров’я не дозволяє вийти з хати. Лежачим після перенесеного інсульту застали й Михайла Юхимовича Василюка, ветерана війни із Козлинич, що у Ковельському районі.

Зустрічі з журналістами він навіть зрадів – як багатьом літнім людям, йому теж бракує спілкування. Отож випала нагода не просто поговорити, а й пригадати молоді роки, ще раз пройтися дорогами свого життя. Правда, почувши, що Михайло Юхимович нещодавно переніс інсульт, думала, певно, не все пригадає, тим паче, його жінка сказала, що він ще недавно й говорив погано. Та коли почав розповідати про своє життя, то здивувалася його надзвичайній пам’яті: 87-річний чоловік не лише пам’ятає до дрібниць усі колишні події, а й імена тих, з ким довелося воювати.
Народився Михайло Василюк на Ковельщині, тут пройшло й усе його життя. За Польщі працював продавцем у споживчій спілці. Добре пам’ятає ті часи, і зараз переконаний:
– Поляки, то не кацапи. Ті були культурні люди, а ці азіати чи татари лише біди наробили.
Коли прийшли “перші совєти”, одразу почали заганяти усіх до колгоспу. Молодому хлопцеві у холодну зиму довелося ходити на роботу за два кілометри з хутора. Перемерзав, тож скоро захворів плевритом. Лікувався до весни.
– А як підкрепшав, то мене поставили податківцем. Той, що раніше працював, був із села Черемошне, і його вивезли у Бессарабію. Навіть за працю грамотою нагородили. І тут нарвалася війна. Тоді всяких бандюг хватало, то мати мене все переховувала.
Ще більше вона переймалася, коли німці почали вивозити молодь у Німеччину. І ховала, і відкупляла, проте, зрозумівши, що не вдасться  таким чином сина вберегти, випровадила його у Козлиничі в приймаки.
– Отак я тут і причепився. Тоді німці не забирали з тих сімей, де не було чоловіка, бо треба було й тут комусь робити. А моя жінка жила зі старими дідом та бабою. Почав хазяювати. Свою пасіку завів. А вже після війни навіть тракторця якогось склав. Навчився фотографії робити, і ночами ними займався – вже якусь копійку заробляв. Не було такої роботи, щоб я не вмів її зробити. І так дітей своїх привчав. Завжди їм казав: “Той нічого не має, хто лінується”.
Знаючи, що Михайло Юхимович довгий час прожив із осколком в легенях, цікавлюся цим.
– Коли прийшли другі совєти, мене забрали на війну. Потрапив у мінометну частину. Після навчання в Богодухові, а це під Харковом, відправили на фронт у Прибалтику. Там великі бої були. Нас латиші ненавиділи. І наступали, і відступали – не все так було, як люблять показувати. Одне начальство шанувало бійців, інше – ні. Пам’ятаю, прислали командиром єврея, який все у триста хрестів “ругався”. Біля мене декілька разів осколки й кулі за сантиметр літали. А коли одного разу відступали болотом і нас там виявив німецький розвідник, то бій почався раптово. Там нашого старшину підстрелив червоноармієць. Тоді ж дітвора воювала: не всі добре тямили, стріляли, де бачили. У цьому бою й мене осколок зачепив. Влучив у праве плече і дійшов до легені. Там і застряг осколок 18 грамів.
Як виявилося, застряг аж на 25 років! У московському госпіталі Михайлу Юхимовичу хоч і зробили операцію, та осколка не знайшли, записавши у заключенні, що він потрапив у печінку. Вже після війни, коли після важкої праці осколок не раз давав про себе знати, чоловік звернувся до лікарів. І хтось його направив у Голоби до рентгенолога, мовляв, там хороший спеціаліст. Він виявився й справді хорошим, бо нарешті побачив, що осколок знаходиться у легенях. Михайло Юхимович наважився на операцію лише після того, коли це підтвердила і його племінниця, яка теж була лікарем-рентгенологом і проживала у Східній Україні.
– Оперували мене у 1969 році Процюк і Шевченко. Файні хірурги були. Мені Шевченко казав, що шукали того осколка, як голку у скирті соломи. Мені ще у Москві доктор сказав, що у мене крепке серце. Так я з ним і прожив стільки. Хоч і боліло воно мені, але то з нервів, бо непросте життя було при комуністах. Коли робив у магазині, то навіть не давали коня чи підводи – треба було взятку всунути. Голова колгоспу прийде: “Дай папіроса”. Дам пачку – забере і йде. А коли почав давати по два, то він мені їх назад кидав. Правда, потім перепрошував, бо пішов я з тої роботи, а нова продавщиця проторгувалася на вісім тисяч, то просили мене знов вернутися у магазин.
Цікавлюся у ветерана, як він ставиться до інших вояків, котрі воювали у повстанській армії і для яких війна закінчилася значно пізніше, на жаль, непереможно, і чую відповідь:
– Вони теж заслужили, щоб їх шанували, бо воювали за Батьківщину. То тільки дурні і ті, хто не любить України, проти них виступають.
Михайло Юхимович навіть колись склав вірш до Дня Перемоги, який пам’ятає й дотепер. Хворий, немічний (два роки, як втратив зір), він і досі переживає за долю нашої держави. І коли говорить про це, то починає плакати – ось вона, щира любов, а не та, про яку нам розказують розжирілі на людській біді політики.
“...Хай співають соловейки            на калині,
Щоб весело жилося у нашій вільній Україні.
До церкви щоб ходили, діток хрестили.
Президента поважали і Бога не забували.
О, Боже великий, поможи і нам нашу Україну збережи!”
Про це просить старенький ветеран і має надію, що “чиста Україна” без бруду й брехні таки відродиться.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Волинська область

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>