«Мама сказала, що повіситься, якщо я від неї поїду»
Уже рік минув з того часу, як ми розповідали про трьох покинутих мамою сестричок Махамухів із села Волиця Здолбунівського району. Тоді найстарша, 11-річна Оленка, прислала у редакцію лист і сповнений смутку вірш: “Отака-то наша доля, доленька дитяча: мама наша зозуленька, а ми зозулята”. Звичайно, ми не могли зрозуміти вчинок молодої, цілком здорової жінки, а тому хотілося вірити, що наша публікація про сиріток пробудить материнське серце. Чи сталося це?
Тато забирав дитину з міліцією
Усі троє дівчаток, підростаючи, стають дуже схожі між собою: біляві голубоокі красуні. Оленка вже ходить у шостий клас, Іринка – у четвертий, а Юля – першокласниця. Зустрічають, обіймають, заглядають в очі, а шестирічна Юля, якби могла, з рук не злазила б – так хочуть маму. Мають люблячих бабусю з дідусем, тата, але, як у тій дитячій пісні, мамою вони не можуть бути... Бо та, яка їх народила, так і не отямилася.
Дівчатка та бабуся Софія Петрівна розказали про останні події у їхньому житті. Через якийсь час після публікації мати передзвонила і запросила у гості найстаршу дочку. Клялася-божилася, що візьме лише на місяць, адже вже давно позбавлена материнських прав. Але минуло вісім, поки Оленка приїхала до сестер. Тато Руслан забрав її з міліцією лише у січні цього року. Повернулася така худа та змарніла, ніби у концтаборі була, а не біля рідної матері.
– Мій син Руслан лише з другої спроби зумів забрати Оленку, – каже Софія Петрівна. – Перший раз, так і недочекавшись дочки, він найняв машину і поїхав у село Грабівка на Житомирщині, де жили його колишня дружина Оля зі своїм чоловіком та малою. Але Оленка навідріз відмовилася їхати додому, скричалася, що маму не покине. По телефону нам розказувала, що з нею все добре, ходить до школи, нападів (у дівчинки бронхіальна астма – авт.) немає. Але коли до нас зателефонувала її вчителька, мовляв, швидше забирайте дитину, бо ходить гола, боса та голодна, нам очі відкрилися. Руслан одразу поїхав туди. Люди порадили йому взяти із собою міліціонерів, то лише так він повернув Оленку.
– Це моя тамтешня класна керівничка підняла усіх на ноги, – додає Оленка. – А мені пригрозила, що якщо я знову не поїду з татом, вона мене або силою запхне в маршрутку додому, або взагалі віддасть в інтернат.
– Але чому ти не хотіла повертатися до сестричок, бабусі?
Оленка відводить очі, сумно зітхає:
– Мама мені сказала, що повіситься, як тільки я поїду від неї. Я дуже боялася, щоб вона так не зробила.
Жінка, певно, точно розрахувала, що цим Оленку можна шантажувати. Вона найстарша, отже, має найбільше хороших спогадів про неї і досі вірить у те, що мама зміниться, повернеться...
У школу – аби поїсти
Дівчинка розказувала про своє життя біля неньки таке, що у мене, чесно кажучи, шкіра терпла. Мовляв, у трикімнатній хаті їх ютилося десятеро: теперішній чоловік матері, його п’ятеро братів, Ольга, дві баби з обох сторін та Оленка. Дитині відвели ліжко у кімнаті, де, окрім неї, спало ще п’ятеро(!) чоловіків. Випити любила уся родина. Деякі брати (від 18 до 33 років) частенько розважалися тим, що підставляли до стіни наймолодшого, 14-річного Толика, і метали кругом нього ножі. Чоловік Ольги Сашко, як виявилося, мав сильну травму голови, яку йому “зносило”, щойно випивав оковитої. Тоді починав люто бити жінку. Якщо заступалася Оленка, отримувала й вона. Що тільки не довелося пережити бідній дитині! Розповідала, що коли Сашко йшов у запій – вони з мамою у люті морози по кілька днів ховалися у закинутій халупі без вікон та дверей. Чи годувала мати дитину? Ні, жінка годила чоловіку, а її дочка спеціально ходила в школу, щоб один раз у день поїсти. Серед зими бігала у двох болоньових курточках та стоптаних маминих чоботах!
Певно, що на батьківські збори до дитини ніхто не ходив, на виклики до сільської ради тим більше. На день народження Оленки уся численна родина подарувала їй... кулькову ручку.
Дівчинка на бабусиних пирогах вже від’їлася. Каже, що більше до мами не поїде, хоча скучати не перестає. Ніхто, певна річ, там не повісився. Тепер мати зрідка телефонує лише Оленці. За двох своїх менших дочок, Іринку та Юлю, навіть не питає. Немов і немає їх на світі.
Але були цього року і хороші події. Щиро радіємо за здоров’я Оленки – вже кілька місяців у неї не було важких нападів астми, які раніше навіть не дозволяли дитині ходити у школу. Всі дівчатка добре вчаться. Іринка сказала, що мріє бути журналістом, а от Юля раніше збиралася стати президентом, тепер же – вчителем. Люблять бавитися та співати хором з дідом Петром. Тато Руслан крутиться і заробляє, як може. А ще Софія Петрівна розповіла, що після виходу матеріалу з ними зв’язалася жінка, яка вже багато років живе і працює в Італії. Читають “Вісник і Ко” й там!
– Я просто не знаю, як віддячити цій милосердній жінці, – каже Софія Петрівна. – Прізвища свого не називає, знаю тільки, що звати її Аня. Постійно передає моїм дітям посилки із солодощами, продуктами, одягом та взуттям. У кінці літа прислала стільки канцелярського приладдя до школи, що й досі всім трьом вистачає. А на день народження кожна з дівчаток отримує ще й особистий грошовий подарунок – кілька десятків євро.
Отак от буває: справжня мати одній дитині кулькову ручку дарує, а чужій жінці не шкода витрачати гроші, щоб одягнути-взути трьох...
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
| Comments: |
