Голка з ниткою і божа поміч врятували руку

Діна Петрівна Бутрим каже, що тричі помирала. Проте, завдячуючи силі волі та Божій помочі, продовжує жити й дивувати рідню, односельчан чудовими  вишивками. Своє улюблене заняття не покидала і прикована недугами до ліжка, ба, більше, голка з ниткою ще й посприяли зціленню, здавалося, вже втраченої руки...Ця мужня вишивальниця  мешкає в селі Біле, що у Володимирецькому районі. Але вона не корінна біличанка: приїхала сюди наприкінці шістдесятих років вчителювати із сусідньої Волині ( народилась у Бучині на  Любешівщині), за фахом історик, випускниця Луцького педінституту. У Білому вийшла заміж, побудували з чоловіком на березі однойменного озера гарну хату, четверо дочок народили й виховали (двоє маминим шляхом пішли – вчителюють нині).
Перша біда з Діною Петрівною в дев’яносто другому трапилася. Варила на плиті варення – спалахнув вогонь, і жінка сильно попеклася. Рятувати її завезли до обласної лікарні. Півроку там пролежала, шість перших тижнів – під крапельницею. Одужала, та не зовсім: рука, що найбільше постраждала від полум’я, не розгиналася. Ледве голку тримала. Проте жінка не піддалася недузі: настирливо брала до рук шитво. Щоденні потуги незабаром дали результат: рука потроху стала розгинатися, а з часом і зовсім одужала. «Голка з ниткою врятували мені руку», – каже Діна Петрівна.  
Та лихо не забуло хати над озером. Рівно через десять років невідома хвороба приковує до постелі її хазяйку-вишивальницю, аби знову випробувати й загартувати волю до життя. У жінки почали боліти й пухнути ноги. У районній лікарні поставили хоч і під знаком питання, але страшний діагноз – рак і направили в Рівне на обстеження. Знову півроку пробула в обласній лікарні, перші тижні майже нерухома. В онкологічному відділенні не було спочатку місць, то поклали її в санпропускнику, біля операційної. На щастя, припущення районних ескулапів не підтвердилось, але хвороба протікала важко: одна нога вже почала гнити. По двадцять шприців-двадцяток гною за один раз витягували! Діна Петрівна вже змирилася з думкою, що доведеться різати. Лікарка, нині вже покійна, Людмила Раєвська, утім, з таким крайнім заходом не квапилась і пацієнтку свою налаштовувала на боротьбу. Бо ж найкращий лікар – це сам хворий. А ще Бог, про якого не забувала Діна Петрівна. В онкології була кімната-церква, то ж як тільки змогла помалу рухатися, ходила туди молитись. Що тут далі говорити? Встала по-ліщучка хоча й інвалідом, але на обидві  ноги, бо попереду чекало на неї ще одне побачення з лікарнею.
– А потім бабі захотілося поїхати підводою глянути, де поле мали засівати, – розповідає Діна Петрівна трохи з іронією. – Коня понесло,  я випала з воза й розбила голову... Чоловік каже: «Їдьмо далі». Я взялася рукою за уражене місце, а долоня повна  крові…
Рану зав’язали хустками й  повезли жінку в медпункт, а далі  «швидкою»  – у  район. Знову лікарня…
Диву даєшся, де в цієї невеличкої жіночки беруться сили – попри всі халепи, з яких їй з таким трудом доводилося видиратися, здобуваючи собі право на життя в цьому світі. І не просто життя, а життя творче, що приносить естетичну насолоду не тільки собі, а й людям. Її хата буквально встелена вишивками: рушники, серветки, наволочки, простирадла, доріжки – очі розбігаються від барв та візерунків. Це зараз у Білому й в інших хатах можна побачити подібний, так би мовити, бучинський стиль – перейняли від своєї вчительки Діни Пет-рівни. А сорок років тому, коли вона привезла свої та материні вироби – ходили до неї в помешкання дивитися на них як до музею.
Микола ШМИГІН,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•