Бальні танці – на інвалідних візках

Під час чемпіонату в Білорусі

Під час чемпіонату в Білорусі

Цієї весни на чемпіонаті світу з бальних танців, що проходив у Голландії, майстри спорту міжнародного класу Надія Вербицька та Іван Сивак отримали золоті медалі. Через півроку на чемпіонаті світу в Білорусі вони взяли золото вдруге, залишивши позаду тих, хто займається цим видом спорту вже давно.  На жаль, ці танці зовсім не схожі на традиційні, і прекрасна танцівниця не кружляє по паркету, а її галантний кавалер не обіймає свою партнерку за тонкий стан. Надія та Іван танцюють по-іншому. На паркеті „вальсують” інвалідні візки, які й замінили їм ноги.

У доросле життя з перебитою спиною
Трагедія сталася у 2000 році, за три місяці до Надіїного 19-річчя. Допомагаючи при встановленні воріт, вона розгубилася, коли почула крик, що вони падають. Металеві ворота зламали їй хребет, від чого сталося защемлення спинного мозку. Їй пощастило, адже, як казали лікарі, могло бути набагато гірше. Після кількох операцій і чотирьох місяців перебування в лікарні для дівчини почалась боротьба за виживання і безрезультатні сподівання повернутися в минуле життя.
– Мені зробили лангети, які  фіксували ноги, і за допомогою двох людей я могла стояти, – розповідає жінка. – Ніхто не казав, який у мене діагноз, і я виписувалася з надією, що буду бігати. „Треба потерпіти, ще один рік, ще два, – думала я, – і стану на ноги”. Сама собі вирахувала день, коли станеться диво, тому  категорично відмовилася від візка і весь час сиділа вдома. Я не хотіла, щоб  оточуючі бачили мене такою, тому думала, що краще  посиджу в коконі, а тоді перетворюся на метелика.
Але, незважаючи на численні курси реабілітації, щоденну роботу на тренажерах та чудодійні ліки дива не сталося. Лише після трьох років боротьби я зрозуміла, що бігати не буду. І ходити теж. Тоді й вирішила, що треба сідати у візок. Перші дні їхала, опустивши голову, а мама йшла позаду і нишком плакала.
З часом, спілкуючись з такими ж, як сама, зрозуміла, що життя продовжується і на візку. Згодилася професія швачки, і дівчина  почала шити вдома на замовлення.
По суті, її життя не відрізнялося від життя інших інвалідів. Аж доки через шість років після трагедії в одному із санаторіїв не зустрілась з Іваном, який був там інструктором з техніки їзди на візках.

На колясці «літав» містом
У 2002 році, навчаючись у Рівненському економіко-гуманітарному   інституті (нині міжнародного університету імені академіка Дем’янчука), Іван випав з шостого поверху. Свідомості не втратив ні на секунду, запевняє він, а на запитання, чи було страшно, каже, що злякався пізніше, коли усвідомив, що його чекає. 
Ним займалося багато лікарів, але вірив він одному, який казав: „Може, придумають щось таке, що ти будеш літати, не те що бігати,  а поки що...” Іван і сам це розумів, адже у нього були розтрощені обидві стопи, і після того, як він робив спроби “ставати” на них, відкривалися рани.
Мало не рік сидів удома – не міг терпіти жалісливих поглядів: деякі жіночки навіть плакали, копієчки подавали.
З часом, коли у хлопця з’явився легкий візок і він навчився їздити на двох задніх колесах, почав „літати” містом, перестрибуючи  через бордюри. Тепер, на радість Івана, люди дивилися на нього вже не з жалістю, а з пересторогою, коли він на скаженій швидкості вилітав у них з-за спини.
– Дехто навіть може нагрубити, – сміється чоловік. – Оце вже мій народ. Мені стало приємно спілкуватися з людьми, бо соплі не люблю. Мене добиває плач, і, думаю, такі довго не живуть”.
Познайомився з людьми, які, маючи інвалідність, не сиділи вдома і не скиглили, а жили як нормальні люди. Після спілкування з ними і сам почав думати про сім’ю і  роботу.

Їздять тренуватися за 70 кілометрів
У санаторії веселун Іван вже на другий день подарував Надії  обручку... від пачки з кетчупу. Якраз підійшла. „Тепер знатиму, який у тебе розмір”, – сказав він, і через півроку, під час наступної зустрічі, подарував золоту.
Після санаторію молоді люди роз’їхалися: Іван – у Нетішин, Надя – у рідну Макіївку Донецької області. Але зідзвонювалися мало не щодня. І от якось Іван зателефонував і сказав, що їде на оздоровлення в Саки: от якби й вона туди приїхала. Це було майже неможливо, бо путівки не було. Щоб отримати її, дівчина поїхала в Донецьк, в обласне управління соціального захисту, і там розповіла свою історію... Через тиждень вона вже була в Саках. 
А потім Іван покликав її до себе, і 14 лютого, якраз на День святого Валентина, вона приїхала. Ось вже два роки вони разом.
– Звичайно, боялася бо ми ж зовсім не знали одне одного, – каже жінка. – Одна справа, романтика біля моря, зовсім інша – два інваліди під одним дахом. Боялася й батьків Вані.
Але вони так полюбили невістку, що Іван інколи навіть ревнує.
Ще за рік до їхнього знайомства Іван натрапив на сайт російського клубу з танців на візках. Через людину, яка готувала його, дізнався адресу такого ж клубу у Києві. Так він почав танцювати. За правилами, в дуеті повинен бути один здоровий партнер. Спочатку така партнерка була і в Івана, потім він тренувався сам. Якось запропонував Надії поїхати з ним на репетицію у Рівне.
– Вона погодилася, – жартує Іван, – напевно, подумала: ”Чого сидіти вдома і чекати, а він тим часом по дівчатах бігатиме”.
Познайомилася з тренером, керівником „Інваспорту”, а він і запропонував: „Давай поставимо один номер, поки у Вані нема партнерки”. І вже через кілька тижнів їм запропонували виступити перед глядачем. Незважаючи на те, що Надя страшенно боялася, публіка довго їх не відпускала. А за кулісами підійшов тренер і сказав: “Дебют вдався, тепер починаємо працювати серйозно”. Виявилося, все це було сплановано наперед. 
До зустрічі з Надією Іван не брав участі ні в яких конкурсах. Уже з  нею позаминулої осені вперше поїхали в Польщу на чемпіонат Європи, де здобули четверте місце. Минулого року на кубку світу в Голландії отримали перше, а через півроку на чемпіонаті світу знову стали першими. 
Нині вони активно займаються танцями,  щодня репетирують по дві-три години, крім того, тричі на тиждень їздять тренуватися за 70 кілометрів до Рівного. Іван і сам уже став тренером і вчить танцювати людей на візках у Рівному та Нетішині.
– У Хмельницькому є багато людей, які могли б організувати щось подібне, – каже він. – А я своїми виступами міг би показати людям, чого можна досягнути, сидячи в інвалідному візку.
А ще вони – інструктори з активної реабі-літації, їздять по лікарнях, зустрічаються з людьми, які «зламалися», розповідають про власний  досвід, вчать, як можна доглянути себе самому, щоб нехай не ходити, а хоча б не гнити в ліжку. І тут неабияку роль відіграє веселий характер Івана.
– Депресія у мене була до травми, – каже він, – потім уже минула. Травма послужила виходом з депресії. Не було сенсу сумувати, інакше мене би вже не було. 
Ліна ПОДІЛЬСЬКА,
Хмельницька область
Фото з архіву родини Сиваків

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>