Художник Іван Марчук увійшов до сотні «геніїв світу»

Іван МАРЧУК

Іван МАРЧУК

Минулого тижня у Збаразькому палаці на Тернопільщині відкрилася творча виставка українського художника зі світовим іменем Івана Марчука. Для збаражчан мати честь виставляти картини свого земляка, титана художньої творчості – безумовно, надзвичайна подія. Його ім’я в художній творчості – це те саме, що ім’я Тараса Шевченка чи Ліни Костенко у поезії. Без будь-якого пафосу можна сказати, що він перевершив відомих у всьому світі Сальвадора Далі, Пікассо й багато інших визначних творців. Більше того, його картини не може скопіювати жоден художник світу – техніка написання картин, придумана самим Марчуком, залишається таємницею...

Хтось із гостей на відкритті виставки дуже влучно відзначив: “Чиновники приходять і йдуть, а такі творці, як Марчук, залишаються у віках”. Це правда. Рідко кого визнають генієм при житті. Івана Марчука визнано – 2007 року його офіційно включено до британського рейтингу “100 геніїв сучасності”. А Міжнародна академія сучасного мистецтва у Римі прийняла українського художника до “Золотої гільдії”, обравши почесним членом наукової ради. Дякувати Богу, що його хоч визнали в Україні, удостоївши у 1997 році Національної премії імені Тараса Шевченка. Проте “геній світу” не увійшов до проекту “100 видатних українців”.
Народився Іван Марчук 1936 року у простій селянській сім’ї в селі Москалівка Лановецького району Тернопільської області. Навчався у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. Труша, після служби в армії – у Львівському інституті прикладного мистецтва. З 1965 по 1968 рік працював у Київському науковому інституті надтвердих матеріалів. Вже тоді Іван Марчук вирішив для себе: або забути все те, що його вчили, і створити своє, невідоме нікому нове мистецтво, або повертатися у село й працювати на землі. І він почав творити свій художній світ, працюючи над оригінальною технікою написання картин, яку згодом назве “пльотонізмом” – це щось на кшталт переплетення ниток.
Однак художник давно мріє про свій музей-галерею, де хотів би мати й школу-майстерню, щоб там творили молоді митці. Та, швидше за все, капсула, закладена 2005 року у Києві на Подолі під Галерею мистецтв Івана Марчука, там навічно й залишиться, так само зваляється й макет цієї галереї.
При радянській владі він був серед художників “соціалістичного реалізму” інородним тілом. Сам цей період називає “періодом неволі”. Однак те, що хотіла влада, він не малював. Йому було байдуже, визнають його чи ні, як до нього ставляться “сильні світу цього”, чи приймуть до Спілки художників, хоча це позначалося на його подальшій кар’єрі. Йому було не байдуже, що він малює, що залишить для нащадків. У кожній роботі художник відкриває самого себе, проводячи у майстерні по 12-16 годин на добу, працюючи без вихідних! Недарма вже намальовано понад три тисячі картин!

Іван МАРЧУК

Іван МАРЧУК

– Я пройшов тяжкий шлях. Воля для мене понад усе. Ще й як хотіли мене зломити! Все цікавилися: “Що закодовано в його картинах?” Я тоді при совєтах як з неба звалився, щоб творити новий світ, бо усі малювали одне й те ж. Коли питають: “Який ти?”, кажу: “Чистий”. У житті  ніколи нікому не зробив западла. Собою не торгую і так низько не опускаюся, щоб писати лише портрети відомих осіб. Російські відомі художники Сафронов, Шилов малюють “нужних” людей. І тому Шилов отримав від влади палац під свої картини. Його портрети мені не цікаві – це кольорові фотографії.
Зрештою, Іван Марчук не витримав “неволі” і виїхав за кордон. Жив в Австралії, Канаді, США. Загалом провів там 13 років. Але за океаном йому бракувало того світу, де ріс, українських занедбаних дворів, тому  й з’являлися більше полотна-абстракції. У 2001 році повернувся в Україну, яка не перестає надихати й давати матеріал для творчості.
– Хочу побувати у чорнобильських селах і створити цикл “Опустіле гніздо”. Знаю, що хтось скаже: “Яку красу знайшов художник в отих облуплених хатах?” Але її треба зробити так, щоб вона по-справжньому виглядала облупленою, як, приміром, картина “Народилися, виросли і пішли”. Для художника запущені “джунглі” – це неоціненний матеріал. У 70-х роках до мене привезли дуже солідного німецького вченого, який цікавиться картинами, купує їх. Показую свої пейзажі-“джунглі”. Німець дивиться, а потім каже: “Не можу зрозуміти, як це такі бур’яни біля хати?” У них лише доріжки, тротуарчики, жодного бур’яна нема. Я за мільйони такого малювати не буду. Тому на Заході переважно створював фантазійні картини і абстракції, що входять до збірки “Голос моєї душі”.
Якби наша влада його шанувала, то його виставки обійшли б півсвіту. Хоча на владу Іван Марчук ніколи не надіявся й не надіється. Він живе своїм життям і дорожить кожною хвилиною, працюючи безперестанку. А світ його знає і шанує. На жаль, не знають українці. Про нього можна розповідати багато, а картини треба бачити – нема слів, щоб передати цей талант. Ох, якби наша земля була плодюча ще й на таких волелюбних і незалежних людей, як Іван Марчук, яку б ми мали Україну!
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Тернопільська область

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>