І без ніг життя продовжується
Досить часто ми розповідаємо про непрості людські долі, про сильні характери, які не ламаються під тягарем драматичних життєвих обставин. Один з них – житель села Ромейки Володимирецького району Рівненської області 51-річний Микола Андрійович Тарасюк. У 1993-му йому ампутували одну ногу, у 2000-му – другу. Але чоловік гідно приймає всі прикрощі і несподіванки.
Коли ми зайшли до хати, Микола Тарасюк розгадував кросворди:
– Добра розминка для голови, – усміхнувся чоловік. Дізнавшись, що хочемо розповісти про нього читачам нашої газети, пан Микола сказав:
– Я вже читав у “Віснику і Ко” про такого інваліда з Березного і про таксиста без ніг з Ратного. Я також на машині їжджу. Що там розповідати... Спочатку було таке ж життя, як і у всіх: школа, служба в радянській армії.
Згодом, як і чимало молоді з поліських сіл, поїхав на північ Росії. “Завербувався” по комсомольській путівці і три роки працював у Тюменській області. Повернувся в Ромейки у 1980-му і влаштувався водієм на Кузнецовській атомній станції. Особливих проблем у високого і міцного Тарасюка зі здоров’ям не було. У 32 роки став хворіти, почали боліти ноги.
– Пам’ятаю, коли вперше потрапив у київський інститут Шалімова і сказали, наскільки у мене серйозний діагноз, то запанікував. Але побачив, що і з такою бідою люди живуть. Гангрена розпочалася з безіменного пальця, і його довелося ампутувати, – пригадує Микола Андрійович. – Ще чотири роки рятували ногу, але у 1993-му її відрізали. Перші місяці після операції були найважчими. Але духом не падав. Це зараз легко говорити, а тоді уявіть собі – молодий здоровий чоловік стає безпорадним. Одружувався у 1994 році, коли вже був інвалідом без однієї ноги. У нас з дружиною Надією троє синів.
У скрутні хвилини мені допомагала перебороти всі труднощі моя сім’я і думка про те, що треба дітей годувати. У 2000-му нова операція – ампутували і другу ногу. Знову вчився ходити. У мене є протези, але одягаю їх, коли виїжджаю в місто у поліклініку чи потрібно пройти техогляд.
Енергійний та працьовитий Тарасюк без діла сидіти не міг. Адже сім’я живе на Миколину пенсію інваліда першої групи. Навчився справлятися зі швейною машинкою, може і рукавиці пошити, і тілогрійку. Показав нам недошиту куртку. У господарстві є зварювальний апарат, і Микола Андрійович працює ним не гірше за здорових чоловіків. Тримають Тарасюки і коня, як у селі без нього.
– Найбільше люблю риболовлю, так що нудьгувати ніколи, – усміхається сільський оптиміст. – Їздив зранку на канави машиною, впіймав з десяток рибин. Недалеко від хати є два ставочки, то туди і на візку можна добратися. Коли починається риболовний сезон, то я щодня на ставку. Тому тим людям, з якими трапляється якась біда, хочу порадити: найголовніше – не панікувати і не здаватися. Життя ж продовжується.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
