«Кустарне» взуття і тепер користується попитом,

Шевці у містечку Вишнівець на Тернопільщині – це прадавнє ремесло. Саме воно допомагало місцевим людям жити безбідно при будь-якій владі. Та як усе з часом зникає або ж видозмінюється, так само і кустарне виробництво відійшло в історію. Тому була дуже подивована, довідавшись, що навіть у ринкових умовах, коли прилавки повсюди завалені найрізноманітнішим взуттям, декотрі вишнівчани зуміли прадідівське ремесло пристосувати до сучасних умов і мати з того непоганий прибуток. Але якщо колишні шевці заробляли легально, то їхні нащадки свій бізнес ховають від державного ока. Мо’, нашій владі є над чим задуматися й повчитися мудрості у колишніх державних господарів?Одразу зазначу, що назвати справжні імена подружньої пари, яка займається шевством, не зможу – ці молоді люди працюють нелегально. Назвемо їх Юля і Сергій. На жаль, з певних причин зустрітися із Сергієм не вдалося, а от Юля люб’язно розповіла про їхнє ремесло, про те, як у нинішніх умовах доводиться жити-викручуватися, щоб дати собі раду, не сподіваючись на якусь допомогу від держави.
– У чоловіковому роду шили взуття з прадіда, – починає з минулого свою розповідь пані Юля. – Їхній рід, як пам’ятають, іде від Григорія Петровича до Петра Григоровича, і навпаки. У чоловіка дід Петро Григорович, і тепер наш син теж Петро Григорович. Традицій не порушуємо. У моєму роду теж займалися цим ремеслом: прадід, дідуньо, тато. Мого прадіда Василя і діда Івана, який уже й на моргах (землі – авт.) працював, совєти забрали у тюрму. Дід Василь повернувся, а де дід Іван – не знаємо донині. Достатку великого ніхто не нажив, але сім’ю мали чим прогодувати. Той колишній реманент Сергій до цього часу в чемодані на горищі зберігає. Де наші прадіди-діди збували взуття, не знаємо, а батьки їздили по тих селах, де були базари: у Підгайці чи Теребовлю. Тут вдосвіта сходилися люди, скуплялися швиденько і розходилися. Це вже, пам’ятаємо, було при совєтах. Батьки ходили на роботу, а потім тихо-ша займалися ремеслом, щоб заробити ще якусь копійку.
– Колись, зрозуміло, легше було продати товар, бо ринок не був перенасичений, а нині, певно, треба якісне взуття робити, аби не втратити вчорашнього покупця?
– То, мабуть, задоволені, коли купують. Щоб взуття було якісним, має вистоятися нормально, з доброго матеріалу шитися. Якщо ми взяли у когось шкіру й вона нездала, то більше там не візьмемо, навіть якщо вона дешевша. Бо маємо постійного покупця, і не хочемо його втрачати. Взуття возимо у Луцьк, Хмельницький, Івано-Франківськ. Гуцули наше взуття дуже люблять. Ціни досить доступні: чобітки лакові – 320, туфлі чоловічі 170-200 гривень.
– Не проблемно придбати сировину, і де саме її купуєте?
– Тепер купити у нас шкіру важко – нема худоби, як колись. А верх з чого? З теляти, корови, бичка. Подзвоніть у Броди на переробний цех чи Львівський шкірзавод “Світанок” – всі працюють із завезеною сировиною, а це шкіра з буйвола або коняча. Якщо теляча шкіра тягнеться в одному напрямку, і знаєш, як її кроїти, то коняча – не те. На ній нездало тримається окрас. Мо’, траплялося  взуття, яке з чорного швидко сивіло. З кінської шкіри чоботи чи туфлі за кілька носок “розхлябаються”. Ти її дублюй, роби, що хочеш, а вона тягнеться у різні боки.
Зараз беремо турецьку шкіру й переважно львівську, трошки працюємо з бродівською. Нашої мало, бо тут її лише доводять до окрасу і продають за кордон. А там пофарбують – і продають набагато дорожче. Відправити за кордон сировину – це отримати ті самі гроші, що тут уже за готову шкіру. А щоб довести її “до тями”, треба ще потратитися. З львівською наші батьки працювали. Її тоді і з-під поли продавали, і легально. На “Світанку” мама брала навіть мокру шкіру з-під поли. Обмотувалася нею і перевозила, щоб міліція не піймала. А якщо несла в сумці, яка руки вривала, то треба було робити вигляд, ніби у ній пір’я лежить.
Цим ремеслом уся сім’я займалася. Тато робить, а дитина те все бачить, і так вчиться. За Польщі хто міг найняти челядника – наймав, який ще півроку бавив дитину, потім доглядав господарку, і лише потім шив взуття. Гриша розказував, що дід розраховувався з ними продуктами: сиром, молоком, сметаною, яйцями. Раніше у нас чи не через кожну хату шили, зараз більше привозного взуття. Китай душить, і тепер це не є прибуткове ремесло.
– Де купуєте фурнітуру? Як придумуєте моделі? – цікавлюся у пані Юлі.
– Найбільше у Львові, бо там усе італійське, а китайське рідко буває добре. У Львові є й дизайн-студії: там вибираю по каталогу моделі, на які розробляють лекала. Їздимо на виставки, стежимо за модними тенденціями. Обладнання, колодки – багато чого беремо з виставок. Екстрамодного взуття не робимо, бо наші покупці – переважно сільські жителі.
– А що Вам потрібно, аби свій бізнес легалізувати?
– Найперше, аби була одна інстанція для звіту. У магазині, який маємо, продавці легалізовані, плачу за них півтори тисячі податку і в Пенсійний фонд майже 600 гривень. А того місяця буде більше 700, бо збільшилася мінімальна зарплата. Чи є виторг, чи нема – а платити треба, взимку ще й за світло, опалення. А скільки треба заплатити в усі інстанції, щоб підвести електроенергію, комунікації. Якщо не обдуриш на чомусь – нічого мати не будеш. Наш кум хотів легалізувати майстерню, аби, як казав, спокійно спати. Як зачепився, то швидко кинув того “ровера” – всі хочуть щось з того мати. Вартість нашого взуття менша, бо бізнес не легалізований. А то б ціна піднялася, і ми не мали б покупця. Наші люди, вишнівчани, звикли ні на кого не зважати і ні у кого не просити, а працювати, щоб заробити на себе.
– А чому у Вишнівцях так поширена промислова праця?
– Моя бабця казала, що перейняли усе від євреїв. У війну їх знищили, а це десь п’ять тисяч людей. Бачили, як вони живуть, і самі тим займалися.
Про те, що вишнівчани звикли покладатися на себе, свідчать їхні впорядковані багаті садиби. Юля і Сергій ще досить молода пара – обом за тридцять, а вже мають великий будинок, майстерню, тобто живуть заможно. Їхній 14-річний син теж допомагає батькам по бізнесу. І 13-річна донька уже помічниця для мами. Є у кого навчитися і що перейняти, аби в цьому житті не почуватися прохачами й бідаками.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Тернопільська область

• Нравится
•