Фермер на хуторі вирощує гриби

Степан Чабан з хутора Ставеччина, що в Ковельському районі на Волині, поселився тут з родиною уже в зрілому віці. За життя довелося попрацювати на півночі, в сільгосппідприємствах Волинської області. Однак коли Україна стала незалежною, він все більше схилявся до думки, що найкраще трудитись на себе. Переконав у цьому і свою дружну родину, котра разом з ним тепер фермерує. А вирощують Чабани незвичну для нашої області продукцію – печериці.Інтернет... біля лісу
Степан Васильович за освітою інженер-механік.
– Я кандидат наук, що не відбувся, – жартує. – Але не шкодую ні про що. Адже здійснилася моя мрія працювати на себе. Дехто не розуміє нашого прагнення до ху-тірного життя, здивовано запитує: «А у вас на хуторі світло є?» Я сміюся: «Навіть Інтернет маємо».
Поселилися Чабани на дідівському хуторі в 1991 році. До цього Степан Васильович хотів отримати землю в оренду у селі Мирин Ковельського району та в Торчині Луцького, однак  не вдалося.
Отож довелося добре набити ноги, щоб отримати всі дозволи на будівництво в Ставеччині. Шалаш під соломою родину не влаштовував. Чабани взялися споруджувати простору оселю на 150 квадратів. І були праві, адже проживає тепер в ній аж чотири покоління: мама Степана Васильовича, він з дружиною, син з невісткою та двоє онуків. Неподалік – помешкання брата Степана Чабана. За ці роки довелося добре потрудитися, щоб провести на хутір електрику, телефон.
– Я став своєрідним інвестором для сіл Козлиничі і Шкурат, провівши телефонну лінію. Збудував до хутора й дорогу. Гроші були, бо працював на півночі. Вважаю, що вклав їх у потрібну справу, хоч держава й обіцяла частково відшкодувати витрати. Одним словом, ми впровадили столипінську реформу у цьому краї. Друзі називають наш хутір біля лісу маленькою Швейцарією, – жартує фермер.
– А як же до вас на хутір не побоялася йти жити невістка?
– От не побоялася. Тепер їй тут подобається. Адже  в будинку маємо всі зручності: і вода в хаті, і опалюємо помешкання не грубками, а маємо зручний котел, в якому спалюються дрова-колоди. Але біля всього треба походити. От кажуть, місто, там зручності... – розмірковує селянин. – І ми в місті жили. Там не життя, там купою існують. Легше з комунікаціями, бо не треба думати поодинці. А тут про все господар сам дбає. От незабаром внукам до школи. Їх потрібно буде возити за  сім кілометрів в село Пісочне, де у нас грибне виробництво.
Печериці корисні                 при стресах
А йшли Чабани до вирощування печериць у теплицях довго. Бралися  спочатку за будь-яку селянську роботу: займалися рослинництвом, вирощували худобу. Однак все більше переконувалися, що й молоко закупівельник хоче задарма купити, і м’ясо аби дешевше, і картопля копійки коштує.
– У 1996 році я побував у Польщі. Там бачив, як селяни вирощують гриби. Заго-рівся цієї ідеєю, взяв в оренду закинутий свинарник в Пісочному. Вирощування грибів – справа досить складна. Адже коли тепло, приміщення треба охолоджувати, а взимку – прогрівати, тобто створювати для грибів сприятливі умови. А скільки мені довелося оббивати пороги різних владних кабінетів. Наприклад, для виробницва печериць потрібен компост і міцелій (грибниці), які я привозив з Польщі. Бувало, що ввозив в Україну цього компоненту по 200 тонн. І хоч в компості міцелію лише п’ять кілограмів, однак митну ставку, 0,2 євро за кілограм, треба було платити як за 200 тонн міцелію. Виходило, що за тонну компосту, де міститься грибниця, доводилося платити 200 євро. Мені казали: вози окремо міцелій та компост, й будеш платити менше. Але це ж абсурд! Бо то змішана стерильна продукція, і поляки на ній ставлять гриф «Товар, що швидко псується». На митниці їх пропускають поза чергою. А я з тим компостом з міцелієм міг простояти на українській митниці по 12 годин, – розповідає про свої митарства фермер. – Однак все ж я добився в Києві справедливості, і тепер за міцелій беруть 10 відсотків митної вартості. Турбувало грибовиробників й інше. Нас не вважали виробниками сільгосппродукції. А тоді що це таке – вирощування грибів?
– А чи є збут,  адже печериці, різноманітні страви з них українці стали масово споживати в середині дев’яностих?
– Так, українці споживають досить мало печериць. 30 грамів на людину, коли американці – п’ять кілограмів в рік, в Європі – чотири кілограми. Лідером цієї продукції в Європі є Польща, виробляючи сотні тонн грибів. Щодо України, то грибовиробники починають об’єднуватися, вони працюють, розширюючи виробництво. Наше фермерське господарство також має плани на майбутнє. Я знайшов ринки збуту не тільки на продукцію в сирому вигляді, але й на сушені та заморожені печериці. Дійшов навіть до Москви. Працювати можна, аби тільки банки до нас ставилися сприятливо, бо під будь-яке виробництво потрібні кредити.
– Гриби виростили, зібрали, біогумус залишається, і його, мабуть, потрібно вивозити. Думали над цією проблемою, адже за рік назбирується його тисячі тонн?
– Так. Можна буде цю поживну землю продавати. Адже вона не містить хімії, в ній немає насіння бур’янів. Думаю, що її охоче купуватимуть селяни для теплиць та своїх присадибних ділянок.
– Ви самі любите страви з цих грибів?
– Їм дуже часто, бо печериці мені подобаються. У них багато білка рослинного походження, вони не містять холестерину. Печериці корисно споживати при стресах...
Марія ДУБУК,
Волинська область

• Нравится
•