Рідних братів і сестер розлучила війна

Підпис відсутній

Підпис відсутній

Ще дітьми війна розкидала братів і сестер  по різних країнах. Юлю і Василинку забрала поважна Ірена, котра не могла мати дітей і була дуже доброю. Вона допомагала їм одягом, харчами, часто гуляла з близнючками, дарувала гарні іграшки. Можливо, тому Ганна і віддала їх, бо розуміла, що з чотирма дітьми не виживе у далекій чужій Німеччині. Михайлик горнувся до хазяйчиних дітей. Веселий і розкутий, він знайшов з ними спільну мову і став душею дитячого гурту. І коли Ганна злягла повністю, хлопчик не поїхав в Україну, а залишився у хазяїв. І лише Олекса, найстарший з Ганниних дітей, не відходив від мами до останньої миті, повернувся додому і похоронив маму...

Зустріч з родиною у Німеччині
 Олекса став надійним товаришем, майстровитим господарем, хорошим сім’янином, цінував сімейний затишок. У нього була чудова дружина, трійко діток і найзаповітніша мрія – зустрітися із сестрами і братом. Зі свого повоєнного дитинства він смутно пам’ятав брата-веселуна і маленьких білявих близнючок, які народилися, коли вони разом з остарбайтерами працювали у господарстві заможного німця. На цьому спогади обривалися. Це вже коли Олекса одружився, то з ініціативи дружини став шукати рідню.
Найпершою відгукнулася Василинка – вона так і жила з мамою Іреною у Польщі, також мала сім’ю, і невимовно зраділа, що у неї з’явився брат. Із сестрою, яка вийшла заміж за словака, Василинка також підтримувала зв’язок, отож і Юля незабаром знала про Олексу. Тепер мало не щотижня чоловік отримував листи то із Гданська, то з Праги. Але ж він знав, що у них ще є брат, який залишився у Німеччині, а тому, не вагаючись, підключив до пошуку сестричок. У Юлі чоловік працював у посольстві, тож вона першою дізналась, де мешкає їхній Михайло. Невдовзі близнючки вирушили до Михайла у гості, і через багато років рідні люди обняли одне одного. Тільки Олекса не міг поїхати до брата у Німеччину – тодішня союзівська система аж ніяк не сприяла їхній зустрічі.
Та коли Олекса нарешті отримав дозвіл на поїздку, радості його не було меж! Раділи з ним друзі, усі односельці, та особливо тішилась дружина. Вона швиденько кинулась по крамницях, на купони-талони придбала чоловікові  дорогий красивий костюм, елегантний білий плащ, чорний фетровий капелюх. Олекса аж незручно почувався, одягнувши все це, але дружина його заспокоювала і підбадьорювала. Мовляв, нехай бачить брат, що і ми не з гірших, маємо хліб і до хліба, та й одягаємося красиво й елегантно.
Проводжали Олексу усім селом, просили переказати, щоб приїжджали до них у гості.
– Обов’язково передам! – усміхався щасливий Олекса.
...Вони впізнали одне одного одразу, хоча востаннє бачились дітьми. Старший із братів, Олекса, був високим, статним, серйозним, а менший, Михайло – статечним дядечком з доброзичливою усмішкою. Здавалось, ніщо не могло розірвати братерських обіймів, але ж десь тут, поруч, мали бути сестри, вони також довго чекали цієї зустрічі. Їх Олекса шукав поглядом, і тут на допомогу прийшов Михайло:
 – Це Юля, а ось оце наша Василинка, а це Ірма, моя дружина. Поряд донька Єва і синок Василинки – Янек. Юля приїхала одна, бо у чоловіка чергове відрядження, а діток у них немає. Як бачиш, зустрічає тебе уся жіноча половина нашої родини.
Лише по цих словах Олекса впізнав сестер-близнючок. І хоча тепер вони не були настільки схожі, як у дитинстві, але голубі очі обох пускали веселі бісики, як і колись. Які ж вони були гарні, його сестрички! Олекса дістав фото дружини та дітей, які одразу ж стали переходити з рук в руки.

Гостя цілувала-пестила... братова дружина
Дружина Михайла, Ірма, виявилась гарною і гостинною господинею, ситно годувала Олексу, бо помітила, що той не звик до фуршетів і швидко п’яніє. Напередодні його від’їзду брат влаштував грандіозну вечірку, приїхали сестри, зійшлися Михайлові друзі. Брати не відходили один від одного, з келихами підходили то до одного гурту, то до іншого, час від часу усамітнювались від гостей і говорили, наче бачились востаннє. Олекса уже трішки сп’янів, а ще до кінця вечірки було, ой, як далеко, тому Михайло відвів його у спальню і запропонував годинку поспати. Той не відмовився, бо відчував, що справді втомився. Дбайливо прикривши брата, Михайло повернувся до гостей.
А Олексі в цей час снився дивний сон. Ніби до нього прийшла Ірма, братова дружина. Вона була така гарна, але його Ольга все одно гарніша. Та Ірма чомусь почала роздягатись, обвила його шию руками, цілувала обличчя, говорила якісь незрозумілі Олексі слова. Він ніби і розумів, що це щось негарне, просив Ірму залишити його, казав, що то гріх, але... І тут у дверях він помітив перекошене від болю і образи братове обличчя. Чи це було наяву, чи ні, не пам’ятав, бо одразу ж міцно заснув...
 А коли прокинувся, гостей уже не було, у братовому домі панувала тиша, лише поруч на тумбочці лежав квиток і аркуш паперу. Слова українські і німецькі вперемішку ніби й не були якимись неприємними, однак чомусь краяли навпіл душу. Михайло сповіщав, що не зміг провести його на вокзал, бо терміново виїжджає до міста у справах. І все. Більше ні слова.
Юля і Василина приїхали проводжати Олексу на вокзал, і хоча сестри старалися бути люб’язними, як і раніше, однак холодок відчувався у їхніх словах. Олекса сказав, що чекатиме їх усіх в гості наступного літа, та сестри ніяково промовчали.

Страшна таємниця у довгожданому листі
…Зустрічали Олексу, як і проводжали, усім селом, розпитували про чужу країну, розглядали знімки, а коли той сказав, що велика його родина незабаром приїде в його село, обіцяли влаштувати достойну зустріч.
Але зустріч так і не відбулася. Прийшов лист від Василинки, що несподівано померла Юля, а вона сама не ризикує вирушати у  далеку дорогу. На цьому листування перервалося. Скільки не писав Олекса Василинці у Польщу – відповіді не отримував. А з братом була взагалі якась загадка. Спочатку він просто відсилав непрочитані листи назад в Україну, а пізніше вони стали повертатися до Олекси з позначкою “адресат вибув”.  І лише через довгих двадцять літ знову прийшов лист від Василинки: “Любий братику! Я не зможу забрати цю таємницю із собою  в могилу, бо дуже люблю тебе. І хоч я дала Михайлові слово, що не розповім тобі про трагедію, що сталася у нашій родині, але й мовчати більше не можу. Немає вже нашого Михайлика – помер він у тюрмі, не витримав важкого вироку. А засудили його за вбивство. Убив він свою Ірму після того, як побачив її з тобою у ліжку. Він був дуже гордий, наш Михайло, і занадто кохав дружину, щоб пробачити таку зраду. Тебе ж він любив не менше, тому й заборонив нам говорити тобі про те, що сталося. Та минув час, Михайло помер, і я не вважаю, що не дотримала слова, даного брату. Тепер ти знаєш про все. Роки беруть своє, нас залишилося тільки двоє, і мій тягар став удвоє легшим, а тобі на серце ляже тягар нашої сімейної драми. Та нічого не вдієш – таке жорстоке життя”.
…Олекса зопалу знищив цей лист одразу ж, як прочитав. Разом з адресою Василинки. І тепер він знову сам, без братів та сестер, з якими доля розлучила його вдруге і тепер уже назавжди.
Людмила НАУМОВА

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>