Добра то річ, що в хаті є піч

Останніми роками передбачливі господарі взялися встановлювати у заміських будинках і на дачах пічки. Роблять це для підстраховки: природний газ дорожчає невпинно, і, за прогнозами деяких експертів, через 3-4 роки українець платитиме за нього ту ж ціну, що й німець чи швед. Наші заробітки  до тих пір навряд чи доженуть європейські, тому є сенс подбати про альтернативні способи утеплення приміщень.

Кахельна пічка – той безпрограшний варіант, який допоможе сім’ї не лише зекономити на газі, а й добре зігрітися у холодну пору року, переконаний майстер зі Збаража Мирослав Іванюк. За свої 75 років він поставив понад тисячу грубок. Нема у Збаразькому районі села, де б не стояв змурований його руками п’єц. Якщо зважити, що сільська сім’я складається у середньому з 5-6 осіб, то Мирослав Володимирович, виходить, обігрів понад п’ять тисяч людей – населення невеликого райцентру.
Народився Мирослав Іванюк у селі Кошляки Збаразького району. Його батьки все життя працювали на землі, виховали трьох синів. Навичок у професії старший, Мирослав, набирався у досвідчених сільських майстрів. Вони не поспішали втаємничувати юнака в усі секрети пічної справи, тому, з цікавістю спостерігаючи за роботою асів, юнак намагався запам’ятати з побаченого якнайбільше. Але перш ніж повністю присвятити себе цілком і безповоротно улюбленому ремеслу, Мирослав деякий час попрацював муляром, освоїв фах скляра.
Невдовзі один старий пічник порадив хлопцеві влаштуватися на роботу у збаразьку ремконтору. То був 1962 рік, час, коли на Тернопільщині почали випускати кахель і облицьовувати ним різні поверхні.
– Грубки із кахлю одразу увійшли в моду, – каже збаражчанин. – Від замовників не було відбою. Лише у селі Іванчани збудував 49 пічок… У 60-х роках за викладену грубку платили 24 рублі. До скромної ремконторівської зарплати це був непоганий доважок. Їздив робити грубки й до Києва. Один столичний доктор якось побачив мою роботу і запросив до свого будинку під Києвом – попросив поставити там грубку. Та не одну, а цілих три. Завдання було нелегким: замовник хотів, аби всі пічки мали вихід в один комин. У мене тоді ще не було великого досвіду, і я дуже переживав – не спав дві ночі, все метикував, як виконати завдання. Змурував п’єци за вісім днів. Господар залишився задоволеним.
Зазвичай на одну пічку йде три-чотири дні. Мирослав Іванюк вміє поставити будь-яку: стояк на тепло, з відкритою плитою і критою кухнею (духовкою), “пікну” (для випікання хліба)… Коли пічка готова, право запалити її першим бере на себе майстер. Перед тим, як прикласти до сухих патиків запаленого сірника, символічно хрестить пічні дверцята і примовляє: “Хай ця піч служить довго господарям на здоров’я!” Ще не було випадку, щоб дрова у змурованій збаражчанином грубці не запалали з першого разу. “Якщо п’єц не запалюється одразу, то вже й згодом не буде добре горіти, лише димітиме”, – каже Мирослав Володимирович. 
Чи не найважливішим елементом грубки є шестиметрові ходи, через які дим виходить у комин. Правильно викладені, вони дають рівну і потужну тягу, а неякісні можуть привести до біди. Вогонь погано горить, а чадний газ може потрапити у хату й тоді, коли димар закороткий. Буває, що хорошій витяжці перешкоджає й гілля дерев. Усі нюанси має врахувати майстер, беручись за роботу.
– Якось почав розпалювати нову пічку, а вогонь у ній зовсім не хоче горіти, дим заволік всю хату, – згадав Мирослав Іванюк. – А це у комині павук заснував павутину. Зробив таку тугу “решітку”, що дим не міг вирватися нагору. Прибрали цю перепону, і вогонь у пічці затанцював. Тож коли запалюєте п’єц після довгої перерви, раджу: обов’язково перевірте тягу у димоході. А ще не розпалюйте пічку з допомогою бензину чи солярки, аби пришвидшити процес горіння дров. Такі необачні кроки можуть призвести до вибуху грубки і людських травм.
Для того, щоб пічка довго і вірно служила, дуже важливо збудувати її з якісного матеріалу. Сучасний кахель, вогнетривка цегла нині не витримують критики, тому Мирослав Іванюк радить при можливості діставати матеріал радянського виробництва. Старий, але ще добротний кахель акуратно складено під стодолою чи не на кожному обійсті Збаражчини. Та от заковика: хоча у будинках людей вже давно палає блакитний вогник, позбуватися “беушного” кахлю вони не спішать. Селянин каже: “Він мені ніби й не потрібен, але хай лежить, їсти ж не просить. Може, колись ще доведеться збирати грубку заново…”
Селянська піч повертає собі колишню популярність. Навіть якщо вас цілком задовольняє природний газ, і вам по кишені оплачувати його постійне здорожчання, то врахуйте момент, коли його перекривають через ремонтні роботи чи інші причини. А у вас маленькі діти, і їм нема на чому приготувати їжу.
…Ніщо не зрівняється з теплом живого вогню, тому фах пічника сьогодні знову у моді. Але знайти хорошого майстра нині  проблема. Молоді вчитися не хочуть, бо робота не з легких. Одна з небезпек, що підриває здоров’я майстра, – пил від цегли і кахлю. Їх потрібно інколи підтесати, припасовуючи до п’єца, і порохнява постійно осідає на легенях пічника. Мирослав Іванюк пічки вже не мурує, проте йому й досі дошкуляють професійні болячки – кашель і задишка. Усе ж інколи він погоджується ставити грубку добрим знайомим, бо любить свою роботу понад усе. Своєму ремеслу він навчив брата Ростислава і племінника Володимира.
15 липня Мирославу Володимировичу Іванюку виповнилося 75 років. Побажаємо майстрові міцного здоров’я і тепла від людей такого, яке вже понад півстоліття дарують його замовникам добрі українські пічки!
Світлана Клос,
Тернопільська область

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>