Двоє заслужених лікарів в одній хаті
Сімейство КОМАРНИЦЬКИХ: у центрі стоять заслужені Ірина та Євген
– Я ніколи не думала і не мріяла, що стану лікарем. Навіть поняття такого не мала. Батько у мене був службовцем, мама – вчителькою. У школі, яку закінчувала у Ковелі, добре йшла французька мова, тож цілком серйозно настроювалася здобути професію мінімум вчителя іноземної мови, а максимум – перекладача. Але батько якось почав налаштовувати мене на медицину: це потрібна професія, вона ніколи не втратить своєї актуальності, навіть мати медика вдома – і то великий плюс. А оскільки тато був для мене авторитетом, я погодилася. Вступила у Львівський державний медичний інститут, і несподівано для себе наука мені дуже сподобалася. Мій рідний брат теж пішов у медицину – зараз працює у Львові лікарем-травматологом.
– Чому ж Ви обрали саме ендокринологію?
– У 1976 році приїхала за направленням у Луцьк, у міську лікарню. Почала проходити інтернатуру при терапевтичному відділенні. Так як тато вмовив колись обрати медицину, зі спеціалізацією допоміг визначитися Володимир Іванович Чоп’як, головний лікар колишнього протизобного диспансеру. Він так захоплююче розповідав про ендокринологію, про дослідження всього організму, людських гормонів і т.д., що я одразу ж погодилася обрати цей профіль. Протизобний диспансер на 100 ліжок тоді знаходився у Теремному. Це лише вісім років тому його розформували. Мені трапилися дуже хороші вчителі-ендокринологи: Євгенія Грішина, Любов Сайчук, Володимир Чоп’як.
– І якими були ті перші кроки на роботі?
– Ой, із плачем. Не раз приходила додому – і в сльози: “Мамо, я, напевно, не ту професію обрала. До мене хворі не звертаються... Мене ніхто не знає...” Так сильно переживала. Це вже потім “обросла” пацієнтами. Набула досвіду, багато років керувала ендокринологічним відділенням у диспансері. Специфіка хвороби така, що за тиждень-два не вилікуєшся. Хворі з цукровим діабетом взагалі пожиттєво стоять на обліку. За ці роки пацієнти стають тобі близькими родичами. Тож коли або у хворобі, або в особистому їхньому житті справи йдуть на краще, радію, ніби це мої власні радощі. От якось звернулася до нас молода жінка “з цукром”, який зашкалював. Привели її під руки, сама пересуватися не могла. Відразу потрапила в першу групу діабетиків – інсулінозалежних. Але через якийсь час лікування побачили, що рівень глюкози падає, а відповідно, можна зменшувати і порції інсуліну. Це воістину дивний випадок, бо так швидко піти на поправку практично не можливо. Наступні аналізи, які зробила жінка, були ще кращими, і ми наважилися взагалі відмінити інсулін. Відбулася так звана ремісія цукрового діабету, жінка вже кілька місяців обходиться без ін’єкцій. Що далі життя покаже – невідомо. За моєї практики це другий такий випадок. Перший стався з хлопчиком, який обходився без інсуліну цілий рік! Але, захворівши ангіною, змушений був повернутися до уколів. На жаль, цукровий діабет, тим паче інсулінозалежний – хронічна, невиліковна недуга.
– Ірино Іванівно, Вашого чоловіка, Євгена Комарницького, представляти немає потреби, він – знаний в області хірург, заслужений лікар України. Де вас доля звела?
– В інституті познайомилися. Він був старший на кілька курсів, тож коли ми одружувалися, уже працював, а я перейшла на шостий курс. Євген родом з Львівщини, і його направили у Турківську районну лікарню – це гірська місцевість. Там же ми і весілля гуляли. Було весело, приїхав цілий автобус однокурсників. Пам’ятаю, як ми потім ходили по горах і збирали народ докупи (сміється).
– Два лікарі в сім’ї, вічно заклопотані чужими проблемами...
– Чому ж два? Четверо нас! Син Артем теж хірург, працює з батьком у відділенні ургентної хірургії. Я дуже пишаюся тим, що він зараз робить такі операції, які батько в його роки ще не робив. Бо йому легше далися перші кроки. У свій час мій чоловік вчився оперувати, зиркаючи через плече свого наставника, а от Артем мав можливість вільно спостерігати за операцією. Син ще й невістку-медика нам привіз з інституту, і теж, до речі, ендокринолога. Ми з нею тезки, різнимося лише по-батькові. Ірина родом з Франківщини, але покинула батьківщину, перебралася до нас, на Волинь, працює у міській лікарні. Вона у нас розумна і серйозна, ми вважаємо, що Артему пощастило з дружиною. А от наша менша дочка – юрист і економіст. Частенько спостерігаючи, як ми вчотирьох збираємося разом і починаємо обговорювати історію хвороби чийогось пацієнта, тут-таки піднімати літературу, радитися, дочка не раз риторично запитувала: чому ж я не стала лікарем?
– А дійсно, чому дочка не пішла по протоптаній доріжці?
– Уявіть собі, ми побоялися відпускати дівчинку у вуз в іншу область. Адже медінституту у Луцьку немає.
– Ірина Комарницька – заслужений лікар на роботі, а яка вона вдома?
– Звичайна жінка (сміється). Я нічого не збираю і не майструю. Дуже люблю читати і просто обожнюю своїх двох онуків. Воджу їх у театр та цирк, на виставки. А ще ми з чоловіком, якщо з’являється вільний час, любимо вечорами гуляти по місту.
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото із сімейного альбому
| Comments: |
