«Я стану їм за тата»

Андрій обнімає «своїх» дітей

Андрій обнімає «своїх» дітей

Йому – п’ятнадцять, а руки вже загрубіли від важкої роботи. Потрісканими й обвітреними торкається тендітної статуетки. Це – його перша нагорода. Андрійка Костецького зі Львівщини назвали “Гордістю країни”. Школярик каже, що  не здійснив жодного подвигу. Та вчинок хлопчика не під силу й  дорослим. Після смерті батьків на Андрійкові плечі лягла відповідальність за сімох діточок та стареньку бабусю. Найменшому з братиків, для якого старший став татом, минув лише рік…

Якщо б не цегла поверх глини, та хатина завалилася б від вітру. Біля оселі, на окраїні Мостиська – ні паркана, ні сусідських хат. Лише величезна купа дров. А у дверях – кілька пар блискучих оченят на замурзаних личках: “Андрійко приїхав!” За мить дітвора обліпила хлопця, як бджоли. Колінця збиті, тягнуться рученятами до старшого братика: “Що ти  привіз?” Андрійко удавано хмурить брови і суворо наказує дітворі йти до хати, “щоб не простудилися – голі повискакували, а на вулиці вже не літо”. 
Кожного дня, допоки шкільні канікули, Андрій Костецький садить ліс. Хоча й до роботи кілометрів зо тридцять, школярик не дуже тим журиться. “Від восьмої ранку до третьої дня посадив дерева – і 40 гривень у кишеню поклав. І на гостинці є, і ліс ростиме”, – усміхається молоденький глава великої родини сиріт з Мостиськ. Підніматися о шостій ранку для Андрійка не новина. Він кожного дня так встає. Перш ніж йти до школи мусить і корову подоїти, і їсти наварити.
«Тьотю, не розлучайте нас»
…Олі – 14 років, Марті – 13, Христині – 11, Наталочці і Василькові – вісім, Оксаночці – шість, Михайликові нещодавно виповнилося три. Бабі Олені два роки до 80-ки. Це і є Андрійкова сім’я, де він діткам за маму і тата. Старенька бабуся ніколи не розказує дітям казки про голодних сиріток. Її внукам добре відомо, що таке життя без хлібчика. Бо його, святого, часто не було й тоді, коли ще були живі тато з мамою. У “тому” житті були п’яні дорослі, котрі перетворили обійстя у великий притон для волоцюг. Забирали в дітей останній кусень хліба й останню миску супчику…
Мер Мостиськ Ігор Чопко та Світлана Процишак, керівник міського відділу соціального захисту населення, вже шість років поспіль опікуються родиною Костецьких. Через кілька днів після смерті батька на порозі кабінету пані Світлани завмерло семеро сиріт. Дітлахи простягнули аркуш зі шкільного зошита: “Тьотю, не розлучайте”. А найстаршенький, на той час 14-річний Андрійко, не по-дитячому попросив: “Не віддавайте нас в інтернати. Я стану дітям за батька”…
Кажуть, він – унікальна дитина. Хлопчина дбає про свою сім’ю ще з дев’яти літ. Позаочі дітлахи називають пані Світлану “телефоном довіри”. Навіть статуетку “Гордість країни” залишили їй на зберігання. “Діти ще малі, зломають, й не зогледишся. А так виростуть – пам’ять матимуть”, – по-дорослому підсумовує Андрійко.
…Першою померла Оксана. Матері вісьмох дітей було 33 роки. Батько, який і раніше зловживав спиртним, після смерті дружини став пити безпробудно. З хати попродавав усе. Навіть посуд, дитячий одяг і меблі. Антон пережив свою дружину лише на рік. Обоє померли від туберкульозу. На щастя, шестеро з восьми дітей не встигли заразитися. Лише шестирічну Оксанку лікарі й досі витягують з цієї страшної недуги у львівському санаторії-інтернаті. Там нині й найменшенький із сиріт – трирічний Михасик.
Маленькі господарі
Великі купи дров біля хати – Андрійкова робота. Газу в оселі немає, тож хлопчина заготовляє дрова про запас. До лісу ходить сам. Каже, діти ще малі. Ось Василько підросте, то й матиме помічника. Сам і рубає. Щоправда, різати дрова наймає людей. За роботу платить. Дров потрібно багато, бо ж хата старенька – дві печі треба протопити, їсти зготувати. Раніше ще й свині потрібно було наварити. Тепер тримають лише корову і дві курки.
Дорослі клопоти рано торкнулися цього худорлявого підлітка. Його ровесники у комп’ютерні ігри бавляться, а Андрійко не лише дрова рубає, а й траву косить, город садить, пере, їсти на всю чималу сімейку готує.
– Наш Андрійко такий борщ варить, що ого-го! А ще вареники ліпить. Тільки рідко, – навперебій розповідають меншенькі про свого старшого братика. Кажуть, вареники трохи товсті, не такі, як у тьоті Галі, але все одно смачні.
Тьотя Галя – добра опікунка дітей. Та живе молода жінка у віддаленому районі Львівщини. Тепер і вона не може приїхати до малих сиріт. Біда у неї. Помер чоловік. Залишилася сама з двома малими діточками.
– Як тьотя Галя приїжджає, пиріжків нам цілу миску напече – від’їдаємося на тиждень наперед, – каже дітвора. 
«Я витру тобі сльози»
Хатні двері тихенько рипнули. Баба Олена прийшла. Діти обліпили стареньку, притихли. Олена сіла і залилася сльозами.
– Бабо, не плач. Бабо, я тобі сльози витру, – як ті котенята горнуться. Несуть старі шмати, витирають бабині зморшки. – Бабо, як виросту, стану оцифантом і ось так тобі пиріжки подаватиму, втішає стареньку  Наталочка, якій ніяк не вдається вимовити слово “офіціант”. Дівча одягає костюмчик з пілоткою – подарунок з Канади – й картинно розкланюється.
На стіні, побіленій невмілими дитячими руками, – ікона. В одній кімнаті два ліжка, в другій – одне велике. Наталочка спить в одному ліжку з Мартою. Скаржиться, що та з неї вночі ковдру стягує і маму вночі кличе (останнє тихенько шепоче мені на вухо). Не лише Марта – всі маму кличуть. Меншенькі називають Андрійка татом. Найулюбленіша забавка сиріт – доньки-матері. У цій грі і мама, і тато є, як у житті. Бо якими вони не були у них, діти за ними дуже сумують.
– А чарівники є? – підставляє під руку русяву голівку Василько.
– Напевно, – розгублююся.
Старшенькі сварять, щоб не задавав нерозумних запитань.
– Я ж нічого. Якби він був, то тільки машинку і велосипеда у нього попросив би, а бабі – вервечку і хустину, – зрадливо підшморгує носом. Великі оченята, як озерця, переповнені водою.
– А мені б ляльку Барбі. Я по телевізору таку бачила. В рожевім платтячку і в черевичках, – мрійливо притулилася до облупленого одвірка Наталочка.
– І мені велосипеда та ляльку. Велику таку, що очі відкриває і каже “мама”. А ще м’яких іграшок, – вихоплюється у Христинки.
– О, розквокталися. Ходи, Васьок, носа витру, – усміхається дітям Андрій. Поки ми розмовляли, він дрова рубав. – Що, знову пісні про ляльки, машинки і велосипеда завели? – удавано супить брови старший брат.
– Андрійку, а тобі у чарівника нічого не хочеться попросити? – допитуюся.
– Хату б нову побудувати. Міська рада виділила ділянку на вулиці, де є газ. Пінчук поклав мені на депозит 100 тисяч гривень. Як 18-ть виповниться, то зможу їх зняти. З тих десяти тисяч, що мені на врученні “Гордості України” дали, я лише скутера купив. Думав, ті гроші на хату нову тримати, та чи вдасться? Двері треба поміняти, меблі купити, дітей одягти, – задумливо відповідає.
– Андрійку, велосипеда, – тягне Василько за руку старшого брата.
– Цить, Васильку. Весна йде. Город треба садити, а у нас – ні картоплини на насіння. Всю з’їли. Думав, притримаю, але вони так просили, – на довгих віях старшого брата малих сиріт тремтить зрадлива сльоза. Він ще така дитина.
Світлана МАРТИНЕЦЬ,
Львівська область

 

 

 

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>