«Люблю Україну – за неї загину!..»

Борис Троцюк

«Щоб нас не душили,    мов курчат!»
На початку квітня 1951 року Мацієвим (так тоді ще називався теперішній Луків) прокотилася хвиля арештів. Втім, місцевому люду до подібних акцій червоних “визволителів” було не звикати: Маціївський район, як і практично всю Волинь, благополучним для совєтів назвати було важко. Ще свіжою в райцентрі  була смерть кадебіста Огаркова, труп якого месники посадили на залізничному полотні. Та цього разу КДБ брало чомусь… дітей – і майже всіх з одного, десятого, класу місцевої школи. Вже потім луківчани дізналися, що десятикласники створили підпільну Молодіжну організацію націоналістів, якою керував їхній однокласник Віталій Мелещук. Після тримісячного слідства усіх арештованих у “справі МОН” засудили  до  25 років каторжних робіт кожного, незважаючи на неповноліття та інші пом’якшуючі обставини. Отакий мали “гуманний” суд у “найгуманнішій” державі світу.
Борис Троцюк був не рядовим членом МОНу. Разом з Віталієм Мелещуком та Миколою Піонтковським становив ядро організації. Виникла ж вона з ініціативи старшого Троцюкового брата, котрий був членом ОУН.
– Якось він, – розповідає Борис Олек-сійович, – сказав мені: “Шукай надійних хлопців, організовуйтеся, щоб нас не душили, як курчат!” Я змовився з Мелещуком, з яким сидів за однією партою, він знайшов ще кількох однодумців, зокрема Піонтковського, Ларису Місюк. Ми завели альбом, у якому записували антирадянські вірші. Це було ще у 8-му класі.  Згодом склали урочисту клятву й підписалися під нею. Збирались у Мелещука. Мали синьо-жовтого прапора – ховали у нього вдома.
– А Ви знали, що це небезпечна гра?
– Знали. Я навіть вірша написав: “Люблю Україну, за неї загину. Це знаю, в душі відчуваю”. Якщо в комуністичну партію тоді йшли, щоб отримати посаду, зробити кар’єру, то в націоналісти йшли, несучи в жертву якщо не своє життя, то здоров’я і волю.
– Хто вас зрадив, знаєте?
– Знаю. Але їх  уже нема на цьому світі. Тож мертвих не хочу згадувати.
А прокурор вимагав смертної кари
– Особисто Ваш арешт як відбувався?
– 3 квітня вночі кадебісти увірвалися в хату, зробили обшук, і хоча нічого не знайшли, сказали батькам, що “сина вашого затримуємо” – без жодно ордера, навіть  не повідомивши причини. Правда,  через два дні зробили повторний обшук – і таки знайшли отого нашого альбома з віршами. Тримали нас три дні в Лукові, кожного окремо, але везли до Луцька всіх разом –  в одній вантажній відкритій  машині. Чому у відкритій? Може, сподівалися, що хтось втікатиме, щоб застрелити. Адже начальник районного КДБ кричав мені: “Тобі  дев’ять грамів свинцю належить!”
– У записці першого секретаря обкому Грушецького, у якій він доповідав київському начальству про виявлення і розгром терористичної націоналістичної організації в Лукові, згадується зброя, яку знайдено під час обшуку в монівців. То ви мали зброю?
– У мене зброї не було. Не маю відомостей, чи була вона у когось з наших. Та й на суді не велася мова про зброю. Очевидно, кадебісти її вигадали, щоб зробити нас більшими злочинцями. А взагалі, створюючи МОН, ми не мали на меті братися до зброї. Нею було наше слово.
– Як відобразилася діяльність МОН на долі вчителів, які навчали ваш клас?
–  Майже всіх вигнали з роботи, окрім одного, котрий був парторгом. Звільнили з посади також завуча, а нашого класного керівника довели до того, що, кажуть люди, наклав на себе руки.
– Судили відкрито?
– Та ні, закритим військовим трибуналом – не пустили навіть нікого з рідних! А ще вразило, що коли читали вирок (на Петра і Павла якраз), то чорні хмари вкрили небо, стало в залі темно, як увечері, вдарила гроза, вимкнулося світло… Прокурор вимагав смертної кари як зрадникам батьківщини, та суд “зжалився” і дарував нам життя – ціною каторжних робіт, з яких живим мало хто повертався.
– На допитах били?
– Мене ні. Але сьорбнути лиха довелося у так званій “камері смертників”, що була  в тюрмі Луцького КДБ. Тримали там людей 30, усі чекали найстрашнішого вироку. А найбільш затятих кидали в “одиночки”, такі собі  бокси, де навіть лягти не можна було – стояли або сиділи. Чути було, як били інших в’язнів – їхні моторошні крики. Вікон відчиняти не дозволяли, у тих, хто навіть руку у вікно просуне, охоронці відразу стріляли. Допитували вночі, а вдень не давали спати. Навіть нар не було, лежали на голому цементі. Сядеш, а під тобою одразу  калюжа поту. Потім і мене посадили в той бокс – голого на кілька діб…
– За що?
– Щоб покаявся і видав справжнього керівника організації. Не діждалися ні від мене, ні від інших монівців.
«Не робота потрібна,        а ваші муки»
– Всі 25 років відбули?
– Ні, лише п’ять –  у Кіровській області на лісоповалі. Надзвичайно важка там праця: влітку загризають комарі, мошва, взимку – по пояс у снігу. Гнали на роботу за 12 кілометрів. Щодня, крім неділі. Та нерідко бувало, що й у неділю примушували працювати. Начальник табору любив наголошувати: “Нам не робота ваша потрібна, а ваші муки!”
– Вірші на засланні  продовжували писати?
– Писав, але не зберіг. Увірвалися якось в барак охоронці й почали “шмон” (обшук). У мене була “Біблія” (суворо заборонена табірним режимом), я став на неї на коліна – не побачили. Але знайшли блокнота з віршами, так що карцеру не минув. За два роки довели мене до того, що не хотілося жити. Надумав покласти край мукам і ступив на заборонену зону (за це порушення стріляли з вишки без попередження!): або втечу, або загину. Пройшов кроків 30, але вартовий не стріляє! Я й побіг стрімголов у ліс. Та помітили інші охоронці й одразу наздогнали. Знову потрапив у карцер… Але тоді я зрозумів, що мушу жити. Цього хотіла Вища Сила, яка й зморила на вишці “попку”, котрий проґавив мою втечу.
– Кажете, відмучилися на каторзі лише п’ять років, тобто звільнили Вас 1956-го. Чи не завдяки тому хрущовському з’їзду, на якому було розвінчано культ Сталіна?
– Навряд. Спочатку я потрапив під амністію, яка зменшила строк до 10. А потім додалися ще “зачоти” (якщо виконуєш норму, то день враховували за три). Так що Хрущов тут ні до чого. А приїхав я до мами в Луків якраз на 8 березня – такий от подарунок їй зробив.
Проте справді вільним  Борис Олексійович ще довго не міг себе відчути – тінь “ворога народу” невідступно супроводжувала його, куди б не пішов.  Йому заборонили  поселятися в містах (втім, у шахтарському Червонограді  дозволили, бо під землею не вистачало рабів), не дозволяли здобувати вищу освіту, яку він таки отримав, вивчившись на гірничого інженера. Наперекір злій долі і “невидимій руці”, котра тримала зашморг на його шиї за те, що осмілився бути українцем.
Микола Шмигін,
Волинська область

• Нравится
•