Стеріг онучку від… батька-розпусника
Підпис відсутній
Старший син був калікою і пересувався в інвалідному візку. Скалічили хлопця в армії. Хто і як – знав, очевидно, лише він і, можливо, Трохим з дружиною, якщо їм зізнався. Але батьки нікому про це не обмовились і словом. Хлопець мучився недовго – не дожив і до тридцяти. Роками про нього нагадував інвалідний візок на подвір’ї, іржавіючи під дощем і снігом.
Не менше, а може, й більше клопотів завдала Трохимові і дочка, вийшовши заміж за урку. Ні, коли виходила за Хруща (чи то було прізвисько, чи прізвище її нареченого, й досі толком не відомо), хто ж знав, що він не вилазитиме з тюрми? А він сів, не проживши з молодою дружиною і року: пограбував у селі крамницю. Відсидів, приїхав до Трохима (коли його засудили, «солом’яна вдова», звісно, повернулася до батьків), побачив свою донечку, котра народилася, доки він шив рукавиці на зоні, і пішов на другу «ходку»: вкрав з колгоспного току кілька мішків зерна. Може, і не він, але міліція довго не церемонилася, бо хтось там того дня бачив Хруща біля току. Відбувши цей строк, отримав новий: комусь звернув щелепу в п’яній бійці. Знову жінка сушила сухарі й ростила дочку самотужки. Так дівча виросло без батька і практично без матері, бо молодиця від безкінечної самотності врешті-решт кинулася в гульки, згодом спилась і віддала Богові душу.
***
Трохимова внучка свого батька називала, як і всі в селі, Хрущем, і бачила його, може, разів зо п’ять за все життя. В останній приїзд Хруща в село Трохим побився зі своїм зятем і вигнав його з хати, бо внучка, котрій ішов уже тринадцятий рік, поскаржилася дідові, що батько-зек намовляв її перед ним роздягтися, обіцяючи купити все, що вона забажає.
Хрущ поселивсь у сусідньому селі й нахвалявся через людей забрати до себе дочку. І дід беріг онуку, як зіницю ока, та таки не впильнував: народила в п’ятнадцять років байстрючка. Злі язики стверджували, що таки від Хруща: ніби бачили дочку з батьком кілька разів у лозах за селом, та й Хрущ п’яний колись хвалився своїм приятелям, що любить дочку так само, як покійну жінку, бо дуже схожа на неї. Не витримало такого удару серце старого Трохима – помер, не доживши і до сімдесяти.
Поховавши діда, на другий день внучка зібрала свої речі в клунок, взяла немовля на руки й вийшла надвір. Трохимиха, котра не відійшла ще від похорону, мовила скрушно:
– Куди це ти?
– До батька.
Баба сплеснула у відчаї руками, але плакати вже не мала сили.
Через кілька хвилин до воріт під’їхала вантажівка, з кабіни вистрибнув веселий Хрущ – невисокого зросту, худорлявий, але жилавий сорокалітній чоловік. Мав густу і тверду, як щітка, чорну чуприну, смагляве обличчя і, швидше, був схожий не на хруща, а на чорного жука, вертлявого й спритного. Він швиденько схопив доччиного клунка, закинув на кузов, посадив юну маму з малям у кабіну, втиснувся туди сам, і машина зди-міла геть. Баба вибігла до воріт і заклякла там, ламаючи руки від горя. Чорна хустка сповзла з її сивих кіс, посинілі губи німо ворушились, а в очах було стільки розпачу, що вистачило б для вдів і обманутих жінок усього світу.
Через рік її внучка народила ще одне дитинча. У тому, що вона жила зі своїм батьком як із чоловіком, мало хто сум-нівався, адже і перший малюк, підрісши, казали очевидці, став викапаним Хрущем – таким же чорнявим і спритним. А ще через рік Хруща знову посадили, і його донька-коханка зосталася з двома крихітками на руках сама-самісінька.
Почувши, що зятя засудили, стара Трохимиха гірко заплакала, а потім утерла сльози й полегшено зітхнула. Наступного дня вона випросила в колгоспного бригадира підводу, поїхала в сусіднє село й забрала нещасну внучку до себе. Так і живуть досі на бабину-прабабину пенсію та сирітську допомогу, бо Хрущ помер у в’язниці, а чи, може, вбили – ніхто того не знає.
Микола ШМИГІН
| Comments: |
