У 12 років був єдиним бляхарем на весь колгосп
Микола ЮРЧУК
Спілкуватися з Миколою Дементійовичем – одне задоволення. 72-річний чоловік випромінює енергію і сипле жартами:
– Я ще не старий дядько, але вже зношений, – каже про себе. – Люблю читати, балакати і дуже навіть співати! Маю зо двадцять з лишком похресників та 43 роки робочого стажу. А ще пережив 11 голів колгоспів – во!
У діда Миколи не руки, а ручища: спрацьовані, на старість покручені поліартритом. Ще й 12 років не мав, а вже на рівні з дорослими у колгоспі спину гнув. Ще б пак – був на той час єдиним спеціалістом-бляхарем, клепав на чотири села відра, дійниці та корита. А навчився справи у солдатів-фронтовиків, які під час війни у цій місцині стояли. Малий Миколка все приглядався, як вони з американських консервів кружки та чашки робили. Вояки пішли, а їхній учень залишився. Каже, почав відтоді усе клепати, аби лише бляху десь знайшов!
– Що тільки можна було, те й робив, – розказує Микола Дементійович. – Далі вже й хати почав накривати-клепати. В армію потрапив аж у Монголію, а там оприділили мене у столярний цех. То ще й столярству навчився. Повернувшись додому, у колгоспі пішов у “трудойомку” бригаду – гній качати з чотирьох ферм. Хоча і бригадиром рахувався, себто гноєм керував, руки весь час були по лікті в гівні. Плюс на мені були котли, «чистілки», сортировки. Всі водонапірні криниці вручну виймав. Всі башти у чотирьох селах колгоспу особисто пофарбував: і всередині, і зверху. Нарешті як пішов служити “кочегаром по газу” на маслозаводі – так звідти і на пенсію оформився.
Але для діда Миколи тільки й того, що назви – “пішов на заслужений відпочинок”. Продовжував працювати у звичному темпі. Напевно, в кожному обійсті кількох навколишніх сіл є щось зроблене золотими руками Миколи Дементійовича. Як не криниця, то льох, як не плужки, то відра, дійниці, лемеші. А буквально кілька років тому попросили Миколу Дементійовича Хрінницьку ГЕС перекрити. І оком не моргнувши, поліз пенсіонер на висоту – 20 метрів над водою висів!
Виявляється, з усіх освоєних професій Микола Юрчук має вищі розряди, “нажиті індивідуальним путьом”.
– В школу майже не ходив, – розказує співбесідник, – бідоття було. Ото бігаю в школу, поки ноги до землі не починають примерзати. А взимку мотав їх онучами і ходив у ліс по дрова – така наука була. Може штири роки так вчився, не більше. Але виріс, і почалося: здати на права на мотоцикла – треба мати вісім класів освіти. Прийшлося вчитися на кочегара, так стали питати про якісь там джоулі, паскалі, еквалєнти. Ну, нащо у тій котельні джоулі? Почали забивати голову тисками і парами.
– Так вивчили ті джоулі?
– Аякже! На екзамені приймали по одному. Не як-небудь. Той на три, той на два, а я на четвірку склав!
Просто дивуюся, коли ж мій герой з таким щільним графіком роботи та навчанням “джоулів” встиг одружитися та двійнят виховати. А Микола Дементійович лиш підсміюється:
– А на ходу!
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
Фото автора
| Comments: |
