Сюрприз для приятеля
Підпис відсутній
Кілька тижнів Лариса (так звали дівчину) не могла визначитися, кому віддати серце, і все ж обрала мене. Ми одружилися. А приятельські стосунки з Миколою відтоді в нас перервалися…
– Прийди завтра в кафе “Сюрприз”!
– Це так несподівано, – відповів, вагаючись. – Не знаю, чи вийде…
– Постарайся! – наполягав уперто він. – Якби я сказав, який сюрприз на тебе чекає, то не мав би жодних вагань…
Ясна річ, після такого хіба спатимеш спокійно? І я вирішив піти.
– То де твій сюрприз? – запитав я, коли сіли за столик, на якому, крім трьох порожніх келихів, нічого не було.
Микола таємниче всміхався й мовчав.
– На кого чекаємо? – кивнув я на третій келих.
– А ти озирнися, – відповів Микола.
– Женя? – тільки й спромігся вимовити, обернувшись.
– Так, це я! Що, не чекав такого сюрпризу? – відповіла весело.
– Я своє діло зробив, тепер ваш час, – Микола підвівся. – Бувайте!
Ми мовчали. Якесь дивне хвилювання наростало в мені.
– Ти не радий мене бачити?
– Я просто ще не оговтавсь від несподіванки.
– Звісно, минуло багато часу… А пам’ятаєш, як ти клявся кохати мене до смерті? – мовила сумно-сумно, аж мурашки пробігли по моїй спині, та раптом засміялася голосно і саркастично: – От і ще раз пересвідчилася, що всі чоловіки брехуни!
– Але ж ти сама мене відштовхнула!
Вона перестала сміятися і сумно подивилася на мене.
– Бо я жінка. Слабка жінка… Мені потрібно було надійне плече, – зітхнула й схилила голову. – А ти… Ти не боровся до кінця. Ти віддав мене іншому без бою.
– Я замовлю чогось?
– Не треба, ліпше ходімо вже звідси. Проведеш мене до мого помешкання?
– Ти зупинилась у готелі?
– Ні, у знайомих.
Біля під’їзду будинку, де мешкала, вона подала мені на прощання руку.
– А може, все-таки зайдеш на каву?
– Ні. Мене чекають вдома.
– Ти любиш свою дружину?
– А ти свого чоловіка, мабуть, ні?
– Нічого ти не зрозумів…– вона відпустила мою руку й ступила до дверей. – І все ж я не кажу “прощай”, – озирнулась і помахала рукою.
***
Дружині про сюрприз у “Сюрпризі”, звісно, не обмовивсь і словом. Про мій інститутський роман вона знала, тож могли б виникнути запитання, а того вечора вже не хотілося ніяких діалогів.
Але другого дня подзвонила вже сама Женя.
– Я завтра їду, – голос її був сумний і майже благальний. – Хочу побачити тебе на прощання. Дуже прошу, прийди до того самого будинку!
Іти мені не хотілося. Але хіба ми повністю керуємо своїми вчинками? Я був приречений на ту зустріч.
У помешканні було охайно, посередині стояв стіл, на ньому – пляшка шампанського, виноград і фрукти на блюді.
– Сідай за стіл! – мовила Женя. – І зажди хвилиночку!
Вона сховалась у ванній і невдовзі постала переді мною в шикарній вечірній сукні вишневого кольору, що ледве прикривала коліна. Вона була струнка, розквітла й осяяна. “Але ж я кохаю свою дружину! – подумав. – Чому я тут?”
– Я вже мушу йти, – сказав рішуче, подивившись відверто їй у вічі.
Женя здригнулась і раптом стала переді мною на колінах, з очей потекли сльози.
– Не йди! Залишся хоча б на одну ніч! – голос її дрижав.
– А що ця ніч змінить? Я давно тебе розлюбив!
– Вранці підеш, але зостанеться подушка, на якій ти лежав! Вона зберігатиме твій дух, твоє тепло… І я завжди відчуватиму тебе поруч!..
Женя обхопила руками мої ноги й притулилася обличчям до колін. “Вона збожеволіла!” – жахнувся у розпачі. Ці дивні слова про подушку інакше не міг трактувати. Спробував звільнитись від її чіпких рук, бо штани на колінах уже змокріли від сліз, але де там!
Й от у самий розпал цієї божевільної сцени пролунав дзвінок.
– Ніхто не мав прийти, – прошепотіла Женя.
Розчервоніла, з розтріпаною зачіскою, Женя все ж була прекрасною. Шкода, що божевільна. А втім, я отримав шанс уникнути її домагань.
– Я відчиню, – поспіхом рушив до дверей.
Та підійти до дверей не встиг ні я, ні вона: вони відчинилися самі, й до помешкання зайшла… Лариса.
***
Кілька днів я бився над загадкою, яким чином дружині стало відомо про мою зустріч. Спочатку запідозрив Женю: її божевільна поведінка та все інше. Щоб здобути чоловіка, жінки здатні ще й не на такі авантюри. Та раптом телефонний дзвінок від Миколи з… Португалії. Він подався туди на заробітки, але говорив не про свої мандри:
– …З Женею я випадково зустрівся на курсах у Києві. Вона з гіркотою розповіла мені про своє життя, що не склалося, питала про тебе. Казала, що й досі не може забути. Я її втішив (ну, ти розумієш, як чоловіки втішають самотніх жінок?). Словом, курси свої провів корисно і приємно. А коли мали вже роз’їжджатися, у мене раптом виникла одна цікава ідея. “Можу тобі влаштувати зустріч з ним, – запропонував їй. – Він хоч і одружений, але побачивши тебе, пригадає давнє…” Женя погодилася. Що було далі, знаєш. Я найняв для Жені квартиру, і коли вона тебе туди заманила, повідомив Ларису. А щоб легше було їй вас застукати, перед самим приходом всунув у замкову щілину запасного ключа…
Чому все це зробив? Бо ти забрав у мене Ларису! Тепер і ти відчуєш, що то за біль, коли залишає кохана жінка. Нехай вона тепер не дістанеться нікому! Лариса – жінка горда, зради вона не простить!..
Микола, гад, мав рацію: Лариса мені такого не подарувала б. Але месник не врахував іншого: благородства Жені. Незабаром вона приїхала знову, розшукала Ларису й усе їй розповіла. Зі мною, правда, вже не намагалася зустрітись.
Микола Шмигін
| Comments: |
