«Завезіть мене на Україну. Хай я там помру…»
Так просить своїх дітей 81-річна Феодосія Федорівна Харчук, яка проживає в місті Прокоф’євськ Кемеровської області (Росія).
А розповів мені про це її брат Олександр Забедюк, тепер уже старовижівчанин. Взагалі ж родина Забедюків була великою і мешкала в селі Майдан-Липненський Маневицького району. Батько, Федір Оксенович, 1900 року народження. Мати, Агафія Семенівна, на три роки молодша. І семеро дітей: Андрій, Юхим, Адам, Олександр, Феодосія, Катерина, Стефанія. Всі виросли, стали, як кажуть, на ноги. Хоча звідали Забедюки гіркоти і польської панщини, і страхіть німецької окупації, і переслідувань від патріотів-націоналістів, а згодом і немилості з боку радянської влади. Словом, усього було.
Та усі вони вважають, що найгірше довелося їхній Феодосії. Після війни вона вийшла заміж за Володимира Харчука. Він був із заможної сім’ї. Харчуків-батьків розкуркулили і вивезли в місто Прокоф’євськ Кемеровської області. З ними і Феодосію з Володимиром та маленькою (тримісячною) донечкою Анею. Це було в 1947 році.
А Сашко Забедюк народився в 1948-му. І не бачилися брат із сестрою… 24 роки. Тільки з листів та фотографій знали одне про одного. Бо сім’я Феодосії вже не повернулася на Волинь. Спочатку, до 60-х років, їм не дозволяли. А згодом обжилися на новому місці. Там померли і поховані старі Харчуки. Там народилися у Феодосії та Володимира ще четверо дітей: син і три доньки. На жаль, хлопчик помер. А дівчатка, слава Богу, виросли. Нині Ніна – лікар, Іра – юрист, Лєна – економіст. А найстарша, Аня, до речі, була генеральним директором шахти. В травні минулого року відсвяткувала ювілей – 60 років їй виповнилося. Володимир, їхній батько, також працював на шахті, потім – в охороні, але його вже немає на цьому світі.
У 1972 році Олександр Забедюк вперше поїхав до сестри. Йому виповнилося на той час вже 24 роки, Феодосії – 46. Донька Аня була заміжньою. До того часу лише батько, Федір Оксенович, один раз їздив у гості до дочки. А більше не встиг: у 1965 році він помер.
І ось Олександр вирушив у неблизьку дорогу. Був вересень. Від Москви до Уралу все окутав дим – горіли торфяники. Сумний краєвид. А від Уралу вже розвиднілося: гори, тайга… І був час на роздуми та спогади, бо їхав поїздом майже тиждень.
– Пригадалося, як у 1960 році в наше село приїжджали із заслання колишні односельці. Приходили і до нашого батька в гості. Мені було тоді лише 12 років. Вони запитали: “А що вас вчать співати в школі?” Я відповів: “Раз картошка, два картошка…” Усміхнулися так сумовито і кажуть: “Хіба ви не знаєте, хлопці, які є гарні українські пісні?” І почали співати. Здавалося, що стеля піднімається від їхніх голосів… Вони гаряче любили все, що пов’язане з рідною землею. Але жити залишилися вже там, куди їх недоля загнала, – розповідає Олександр Федорович.
Прибув він у Прокоф’євськ близько шостої години вечора. Там уже в цю пору сутеніло. Але містечко невелике, швидко знайшов потрібну вулицю і будинок. Просторий дерев’яний дім був на замку. До речі, відразу запримітив, що в усіх добротні оселі. І дерев’яні тротуарчики скрізь, бо ж довкола деревини вистачає. І поселялися тут українці один біля одного.
Олександр пройшовся туди, назад. Побачив його сусід, підійшов, придивився і запитує:
– Ти Забедюк?
– Так.
– Не хвилюйся, я тобі зараз відчиню, бо їх не буде до години одинадцятої…
Потім з’ясувалося, що їхні батьки – двоюрідні брати. І саме по батькові той сусід Олександра впізнав (бо ж про свій приїзд він нічого не повідомляв). Впустив його родич у сестрину хату і зачинив знадвору, щоб гість спокійно відпочивав.
А далі все відбувалося, як у відомому фільмі “Іронія долі…” Олександр заснув. Розбудили його пізно ввечері жіночі голоси, що линули з передпокою. Встав, зупинився у дверях. На нього мовчки дивилися три жінки, шоковані його появою. Врешті Феодосія впізнала його (по фотографії):
– Ой, дівчаточка, та це ж мій братичок, якого я ніколи не бачила…
Зустріч була радісною, щасливою. Гостював два тижні. Побачив тайгу. Побував в усіх сім’ях українців, які там поселилися, бо запрошували. І було б великою образою, якби відмовився. Бо він для них був як посланець Божий з рідної землі. Тому приймали скрізь як сина.
…Назад летів літаком. То ж дорога додому була значно “коротшою”.
Згодом, у 1975 році, і Феодосія приїжджала в рідний Майдан-Липненський. Побачилася з усією родиною, тоді ще була жива мама. Вона прожила 95 років. На той час синів, дочок, онуків і правнуків у неї було вже 74. А зараз немає уже й Андрія. Він пішов услід за матір’ю, залишивши про себе добру пам’-ять. Решта всі члени великої родини Забедюків живуть і трудяться на своїй рідній землі. І тільки Феодосія часто просить своїх дітей: “Завезіть мене на Україну. Хай я там помру…”
Олена ЧАБАН,
Волинська область
| Comments: |
