Худоба хуторянина пасеться в лісі сама
Микола ПУГАЧ
На хуторі Надрічному жили батьки-діди Миколи Сергійовича. Він каже, що його дід Максим за Польщі був крепким хазяїном. Працював чорно, до сьомого поту, але й мав з цього зиск. Відкупив у пана десь до 20 гектарів грунтів – аж від хутора до самісінького Стоходу. Мав орну землю, ставок, болото, луг. Але його хазяйновитість за радянської влади закінчилася розкуркуленням та трьома роками тюрми.
– Повернувся додому, але довго не прожив. Усвідомити, що нажите мозолями хтось забрав, дуже важко. Потім ще дехто з нього й підсміювався: ти не кулак – ти дурак, – розповідає про своїх предків теперішній господар хутора.
У родині Пугачів було четверо дітей. Один брат живе в Луцьку, іншого доля закинула в Америку, сестра мешкає в Маневицькому районі. А от він залишився тут. Чому? Щоб доглянути матір. Отака собі жертовна любов. Дев’ять літ тому її не стало. Але він і не поспішає покидати хутір. Дивлячись на старі колоди-бортні, вирішив зайнятися пасікою, адже і дід, і батько були хорошими бджолярами. Як зараз пам’ятає, як зловив свій перший рій. Помістив його в кімнаті, де жив. Підгодовував комах. І водночас майстрував для них вулики. Утримує пасіку лісництва. Отак і розпочалося бджолярське життя.
– І знаєте, саме цей рій дав аж чотири потомства. Видно, відчули піклування, зауважує бджоляр. – Згодом мене попросили лісівники доглядати їхню пасіку, тому тепер я працюю в Лишнівському лісництві.
Зараз у володіннях Миколи Сергійовича 20 вуликів. Господар просторого подвір’я каже, що теперішня весна була несприятливою для бджіл: через дощі вони пізно вилетіли з вуликів, майже не заготовили меду з рослин-первоцвітів.
Обробляє надрічненський самітник 80 соток городу, утримує три корови та теля. Він їх не випасає. Зранку випускає свою худібку на вулицю, і вона сама йде пастися в ліс. Хуторянин тільки забирає її ввечері додому. Каже, що вже вивчив усі коров’ячі стежки-доріжки.
Господар сам готує собі їжу, пере, прибирає. От тільки як коле кабанчика, то обробити свіжину кличе своїх родичок через річку – із села Боровне.
– Не хотіли б перебратися в село?
– Ні. Якось звиклося, тут все на місці: куди не гляну – все моє, – усміхається.
На подвір’ї під старезним дубом стоїть стара колода-вулик, витесаний із суцільного стовбура дерева. Таких вже, либонь, і не роблять. Інша колода – недалеко у ліску на дереві. Як пам’ять про батька і діда.
Олеся КОБАК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
