«Куркулі над куркулями» стали злидарями,
Фотографія родини Олександра ПОЛІЩУКА
Райкоми партії присилали в українські села так званих “буксирів”, що забирали силою в людей все їстівне: квасолю, кукурудзу, зерно, крупи, не шкодуючи ні малих дітей, ні хворих, ні сиріт.
Натомість радянська пропаганда брехала на весь світ, що в Україні немає голоду. Насправді ж усе було інакше. Мій дід Степан Волянюк очолював за Польщі українську “Просвіту” на Рівненщині. Ще з одним чоловіком із села їздили до Львова у радянське консульство, щоб дозволили їм зібрати і направити у Східну Україну продукти та одяг. Чули, що в Ківерцях стоїть на залізничній станції два заповнені пшеницею вагони, проте консул їхню пропозицію цинічно відхилив: “У нас никакого голода нет”.
Під час Першої світової війни фронт пролягав через Волинь. Цивільному населенню дозволили (а може, і рекомендували) виїжджати зі своїх сіл на схід, де не було фронтових дій. Виїхала і наша родина, а діда Степана мобілізували до війська. Подалися з Рівненщини на Дніпропетровщину у село Велика Ліпатиха над Дніпром. Тепер, мабуть, на його місці Каховське водосховище.
У 1916 році дід розшукав свою сім’ю. Чи то надали йому відпустку, чи, може, недалеко знаходився – достеменно не відомо, як усе було. Але в результаті гарячої зустрічі з бабусею народилася моя мама, яка на сімейних світлинах 1917 року ще зовсім маленька на руках у своєї матері. Дівчина, котра стоїть на фотографії, – це рідна сестра бабусі Ганни Палажка. Вона вийшла заміж у селі Велика Ліпатиха і жила там з чоловіком, доки кістлява рука голоду не відібрала у неї життя.
По закінченню Першої світової війни сім’я повернулася додому на Рівненщину. Ох, і працьовитими були мої предки! Коли одружувалися перед війною, у них було всього чотири десятини землі. Але ми жили в Західній Україні при Польщі, де були на той час ринкові відносини, то дід Степан завдяки своєму розуму і працьовитості у 1939 році вже мав 22 гектари землі та 2,5 гектара лісу. Совєти, як побачили його господарство: величезний сад, кузню, багато худоби, сказали, що він “куркуль над куркулями”. І обклали великим податком. Згодом взагалі хотіли вивезти всю сім’ю до Сибіру. Через те дід перебрався жити до Луцька.
На сімейній фотографії 1917 року зліва син Федір, який був засуджений за зв’язок з УПА і засланий аж у Заполяр’я. Бо до і під час війни, працюючи зубним техніком у Луцьку, допомагав повстанцям медикаментами. Освічений, як на ті часи, друкував також листівки для вояків УПА. А загинув у 1954 році в П’янському лісі (тепер село Радянське Млинівського району на Рівненщині). Підірвався на міні, закладеній енкаведистами.
Наша мама Анастасія залишилась вдовою. Коли ще не було колгоспів, у нас їжі вистачало: був хліб і до хліба. А як у 1949 році організували колективне господарство, злидні обсіли колишніх заможних господарів. Жменьку зерна заробляла важкою працею наша мама – “платню” за цілий рік могла принести додому в одній руці. Мені, 13-річному хлопчаку, не раз доводилося йти пішки 15 кілометрів до Луцька по хліб, якого відпускали в магазині не більше двох буханців. Отаке-то було наше життя за совєтів.
Цифри і факти – хіба не доказ геноциду, якого не можна ані забути, ані пробачити?
Олександр ПОЛІЩУК,
м. Луцьк
| Comments: |
