Й досі живе під чужим іменем
Степан БАКУНЕЦЬ насправді Олександр ШМАЛЮХ
Присягу приймав легендарний Клим Савур
Що ж примусило чоловіка відректися від власного імені й жити під вигаданим практично все життя? На хуторі поблизу села Тинне Сарненського району, де мешкав Степан з батьками, власне, тоді ще Олександр, ОУН наприкінці 1942 року влаштувала підпільну школу молодих бійців. Зрозуміло, що і сімнадцятирічний син господаря не міг минути її лав. А в січні наступного року, якраз у День злуки, Олександр уже прийняв присягу і став повстанцем. Сам легендарний Клим Савур на урочистих зборах з нагоди цієї події давав настанови новобранцям і приймав присягу.
Не переказуватимемо бої та поневіряння, які випали Олександрові за два роки в УПА – про це треба писати повість. Зупинимося на літі сорок четвертого.
Становище повстанців з кожним днем ставало важчим. Більшовики, котрі прийшли на зміну фашистам, кидали проти українців все нові й нові сили, знімаючи ешелони солдатів, які їхали на німецький фронт. Повстанців у лісах також накопичилось немало, але велика кількість, як не парадоксально, була їм лише на шкоду: не вистачало зброї, набоїв, обмундирування, харчів. Командування дало наказ розосередитися. Сотня, в якій служив Олександр, зупинилася неподалік його рідного хутора. Відпросивсь у командира провідати батьків та переодягнутися заодно, бо обносився геть і воші заїдали.
До хутора не дійшов, бо потрапив у за-сідку. Ось тут перше й прозвучало його вигадане ім’я.
– Бакунцем назвався, бо це прізвище в Тинному поширене, – пояснює Степан Сидорович. – Та ще дівчина, в яку був закоханий, мала таке… А ім’я Степан обрав на честь нашого ідейного вождя Бандери. Лише по батькові не змінив, щоб не забути, коли запитають зненацька (що й робили потім не раз енкаведисти, але хлопець не видав себе – авт.)
Олександра-Степана привели для з’ясування особи на хутір, прямо в рідну хату. Яких душевних мук довелося зазнати батькам, бачачи сина, може, востаннє, щоб не обмовитися бодай словечком і не викрити вимушеного обману, який врятував йому життя, а їх – від Сибіру?!
Можливо, Степанові вдалося б уникнути й табірних поневірянь і все обійшлося б фронтом (втім, зважаючи на те, як ставилися більшовицькі воєначальники до мобілізованих українців, не солодко було б йому і там), якби не злощасний папірець у кишені, на якому напередодні записав свій сон.
– Він мене і погубив, – розповідає далі Степан Сидорович. – Червоні повважали записку грипсом (тайнописом) і почали катувати, вимагаючи, щоб розповів, що там написано і куди його ніс. Навіть “розстрілювали” для більшого страху, вивівши за хлів, на город: офіцер взяв у солдата гвинтівку і вистрелив над головою…
Голова сільради не видав
Не добившись нічого від хлопця, його повезли в Рівне, де в метушні і рейваху долучили до ешелону рекрутів, який відправили в Казахстан на вишкіл. Що цікаво, опинились у тому ешелоні і “стрибки”, які конвоювали Степана з іншими арештантами. Якийсь офіцер відібрав у них зброю, сказавши, що “всі вони тут однакові”, й заштовхав у вагон.
Проте серед новобранців виявився зрадник (був колись кухарем у сотні Степана), котрий “настукав” куди слід, і вже в Казахстані із запасного полку Бакунця потягнули в особливий відділ, влаштували слідство, а через рік суд – і десять років таборів…
Майже весь строк пробув на Колимських золотокопальнях. Дивом вижив, отримавши роботу на поверхні, бо хто працював у шахті, через два-три тижні отримував силікоз і незабаром помирав. На Колимі Степан Сидорович одружився з такою, як і сам, каторжанкою-землячкою Ганною (була в УПА зв’язковою). Там і дитина в них народилася. А коли Хрущов розвінчав сталінський культ і дозволив засланцям повертатися в рідні краї, повернулись і Бакунці на своє Полісся.
У Тинному на них чекала неприємна несподіванка. “Ти числишся у списку загиблих на фронті, – сказав голова сільради, коли Степан прийшов приписуватися. – Та і як я припишу тебе під іншим прізвищем? За це і тебе, і мене посадять!”
Голова виявився порядною людиною, бо не лише не видав Степана, а й порадив йому виїхати з Тинного кудись подалі, де його ніхто не знає. Так і зробили Бакунці. Але далеко не подались, а в сусідньому, Дубровицькому районі, у Ганниної матері знайшли притулок… У тій хатинці й досі мешкає Степан Сидорович, себто Олександр Шмалюх. Тепер самотньо. Діти виросли й розі-йшлися по світу, чотирнадцять років тому померла його вірна супутниця Ганна. Йому вже давно перевалило за восьмий десяток літ, але дід на вигляд – ще ого-го! Активний член братства вояків УПА, їздить на зустрічі з комбатантами, бере участь у патріотичних заходах. У Кураші він Степан Бакунець, а в Тинному, куди зрідка навідується до родини, всі, хто його знає, звуть Олександром і навіть не здогадуються, що чоловік давно живе під іншим прізвищем…
“Розсекретився” Степан Сидорович, як Україна здобула незалежність. Радився з дітьми, чи переписуватися на справжнє прізвище. Вирішили залишитися Бакунцями. Не захотіли клопотів, та й до прізвища звикли.
Микола Шмигін,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
