Справжню любов вернуло каліцтво
Підпис відсутній
Красуня невістка жила для себе
Такого хлопця не одна дівка хо-тіла б причарувати, за ним дівчата бігали, але Юра знав, що про одруження думати рано – треба добре стати на ноги. І хоч як Ганна не намагалася привернути його увагу до сусідської Маринки, та все марно. А Маринку хотіла за невістку, бо дівчина мала дуже добру душу. Про таких невісток усі майбутні свекрухи мріють. Мріяти можна, а отримаєш те, що судиться долею.
Юрію припала до душі дівчина, з якою познайомився на роботі після закінчення інституту. Ганна й не здивувалася – Оксана була вродливою і, як розказувала сусідкам, “з такими культурними манєрами”. Дівчина й справді вміла себе подати з кращого боку, хоча не поспішала щось допомагати по господарству. Спочатку приїжджала у село, як кажуть, для годиться, а потім мати чула від сина, що Оксана “занята справами”. Та Ганна тим не надто переймалася – головне, аби Юрко її не забував та між собою молоді ладилися. А син майже кожні вихідні її відвідував і все, що треба по господарці, допомагав.
Ще більше жінка тішилася, коли підросли внук і внучка, й Юрко міг їх брати із собою. А якось старшенька, Світланка, на бабусине запитання, що мама робить, пролепетала:
– Свалить тата, цого до старої плеся.
Тоді Ганна спохмурніла, зрозумівши, що у сина не все так добре, як вона собі думала. Але промовчала. І чомусь знову душа заболіла за Мариною, яка так і не вийшла заміж. Подаючи сину обід, між іншим завела мову про сусідку:
– Дивлюся на Марусю, хороша така, вивчилася, вчителює у селі, а пари не може собі добрати. Гальки Дмитрової Вітька до неї все клинки підбиває, але щось не хоче його. Теж файний хлопець, і такий трудяга.
– Те, що поруч, мамо, не привертає уваги. Колись, може, й пошкодує за ним, але щоб не було пізно... – із сумом відповів на те син.
І Ганна одразу перевела мову на інше, відчувши болючий щем у душі. З того часу її не покидало відчуття тривоги. Все молилася й просила долі для дитини, незважаючи на себе. “Я своє віджила, як буде, так буде”, – не раз подумки міркувала над життям. Якось навіть завела мову:
– Дитино, та ти вже так часто не їдь, відпочинь. Мо’, з Оксаною пішли б куди. Вона молода, їй хочеться поміж люди вийти...
Та не встигла договорити.
– Мамо, Оксана весь час поміж людьми. А вийти можна й після роботи. В хаті все одно нічого не робить – нігті заважають, – ніби жартома кинув син.
І Ганна знову замовкла. Лишень подумала: “А хто ж дітям їсти готує? Боженько, це все на Юркові руки...”
Хворого чоловіка відправила до матері
...І ось на вихідні Юра не приїхав. Мати особливо не стривожилася, подумавши, що, певно, син вирішив кудись з Оксаною піти, але десь глибоко в душі закрався незрозумілий сум. Наступну суботу вже чекала з нетерпінням, але Юрка знову не було. Ганна зрозуміла, що трапилася якась біда. Попоравши в неділю зранку свою господарку, подалася до міста. Правда, таки забігла до сусідки і попросила кинути щось свиням та позаганяти птицю у хлів, якщо на вечір не приїде. Марина якось ніяково, зачувши цю мову, поцікавилася, що трапилося.
– Дитино, не знаю, але якби з Юрою було все добре, він навідався б.
Синова квартира була закрита. Ганна подзвонила у сусідську. Звідти виглянула жінка. Вона й сказала, що Юра у важкому стані в лікарні, а де Оксана з дітьми, не знає. Жінка розпитала, як доїхати до лікарні, і вже за годину була у хірургічному відділенні. Там від чергового лікаря почула про те, що з її сином і що його стан важкий. Як і відчувало материнське серце, трапилася біда: повертаючись з відрядження, він потрапив в аварію. У Юри був пошкоджений хребет, а ще виявилося, що він почав погано бачити. В палату до сина матір не пустили, боячись, що від стресу його стан може погіршитися...
Через півтора місяця біля Ганниної хати зупинилася швидка допомога, з якої винесли Юру. Мати ледве втрималася, щоб не розкричатися на весь двір, але добре пам’ятала, що казав лікуючий лікар: йому не можна хвилюватися, це може призвести до втрати зору, а от у тому, що син ходитиме з паличкою, запевнив. І знову, як колись у дитинстві, Ганна всю душу віддавала Юркові. Тільки тепер сили покидали її, і недоспані ночі давалися взнаки. Мати відчувала, що її здоров’я теж уже нікудишнє, але жодним словом не обмовилася про це перед сином. Стало легше, коли він звівся на ноги, а потім почав хоч якось шкутильгати по хаті. Вона бачила, скільки зусиль йому було потрібно, щоб почати ходити, і як він страждав, розуміючи, що мати вибивається із сил. А ще чекав Оксану, сподіваючись, що коли почав ходити, жінка забере його до міста. Але Оксана й не давала знати про себе.
Коли сусідка Марина вперше зайшла провідати її Юрка, він аж роздратувався, майже з нею не говорив. Та вона час від часу ненав’язливо навідувалася до них і намагалася завести розмову з Юрою. Згодом дістала йому усі ті книги, які він просив. Трохи їх читав він, трохи мама, а інколи й сама Марина – щоб не навантажувати його хворі очі. Всі ці книги були про реабілітацію таких хворих, як він.
– Поки я жива, все робитиму, щоб полегшити йому життя, – якось завела мову тітка Ганна з Мариною. – Тепер навіть прошу Бога продовжити мої дні, бо без мене Юра пропаде. Дитино, якщо мене не стане, ти його вмов переїхати у будинок для пристарілих, влаштуй якось туди. То моє таке прохання до тебе.
– Ви живіть сто років, але якщо Юра залишиться сам, я не дам йому пропасти і у Вашій хаті...
Ганна, зачувши таку відповідь, сіла на лавчину й розридалася.
Олеся ХАРЧУК
| Comments: |
