За сотні кілометрів добиралася в голод по харчі

Пані Юлія добре пам’ятає усе пережите

Пані Юлія добре пам’ятає усе пережите

Дивлячись інколи художній фільм, ми маємо звичку іронізувати: “І треба вже таке придумати”, не замислюючись над тим, що життя створює такі ситуації, які придумати не під силу навіть талановитим сценаристам. Життєва історія сім’ї пані Юлії, яка раніше проживала на фусівських хуторах, що у Сокальському районі, – одна з тих, яка вражає своїм “сюжетом”.

Від чоловіка-вдівця залишилася земля

Молоденьку вродливу Катеринку чекала доля, як і багатьох дівчат тих часів. Її, шістнадцятирічну, засватав вдівець, набагато старший за неї. Може, вмовила б батьків не віддавати за нього, якби не мав землі. А так плач не плач, проси не проси, а почуєш одне:
– У нього земля, будеш жити, а не мучитися з бідаком. Коли не знатимеш, як дітей прогодувати і у що їх взути, то любов швидко мине.
Отож, зібрали батьки дівці придане й зраділи, коли її чоловік повіз до себе на фусівський хутір (колись це була Волинь, а зараз село Фусів у Львівській області). У чоловіка вже була донька, а з Катериною нажили ще троє діток. Землі багато, господарка велика, купка дітей – чи було коли особливо про любов думати… Але з вдівцем жінка прожила недовго – він раптово занедужав і помер.
– Мама, згадуючи своє життя, якось сказала про першого чоловіка: “А я не дуже за ним плакала і побивалася”. Не любила вона його, – розповідає донька Галя від її другого чоловіка, яка вже тепер сама бабуся.
Зосталася Катерина сама, і треба було всьому раду дати, тож потрібен був на господарство чоловік. Знайшовся такий з Добротвора. Хлопець був з багатодітної небагатої сім’ї і шукав роботу, щоб мати якийсь заробіток. Йому хтось нараяв піти до молодої вдови. В роботі він був справний, та й характером добрий, і коли запропонував Катеринці побратися, та не відмовила, хоча чомусь думала, що він посватає Віру – її падчерку. Бо сама була старша від Василя на вісім літ.
– Мама з татом прожила непогано, – роздумує пані Галя. – З ним мала ще четверо діток. Він тих старших усіх оженив і заміж віддав. Всім весілля справили, землю вділили. Вже як нас треба було женити й заміж віддавати, то не мали за що весілля по війні зробити. А я навіть не тут народилася – аж у Німеччині. Мама вже мала Павла, Оксану і Юлю, а мною ходила вагітна. Це був 1943 рік. На Пасху вона з Оксаною пішла у церкву. Посеред служби німці їм наказали вийти й погнали на станцію у Стоянів, а там – у вагони, та й повезли в Німеччину. Мама розказувала, що жили в бараках. Вона ходила на  роботу, а мене гляділи старші жінки. Німці були різні, але немало й добрих, які шкодували нас. Якось зимою хлопці-підлітки хотіли в бараці, де я лежала, більше натопити. Десь накрали вугілля й накочегарили буржуйку, біля якої щось висіло. Той одяг почав тліти, й загорівся барак. Мене хтось викинув через вікно. І тут під’їхав такий з вигляду панськовитий чоловік, мо’, то був сам господар, в якого вони робили. Він мене забрав, а привіз увечері туди, де їх усіх поселили. Він тоді мамі навіз усяких речей, навіть коляску. З Німеччини мама по війні додому везла немало різного добра, але совєти в поїзді майже все забрали. Ще й страхали, як не будуть робити те, що їм кажуть, то на Соловках опиняться. Ми в Німеччині попали в американську зону, і мамі пропонували їхати в Америку. Та вона не захотіла – вдома дітки лишилися, чоловік…

Дві долі звела квітчаста тарілка

Пані Юлія добре пам’ятає усе пережите

Пані Юлія добре пам’ятає усе пережите

Василь, залишившись з малолітніми дітьми, мусив привести до хати жінку (точніше, в землянку – коли бомбили хутір, хата згоріла). Та він уже й не надіявся, що Катерина повернеться з “плєну”. Неподалік їхньої господарки проходив кордон, де стояли німці, які часто заходили до них по молоко, яйця. І коли вже вони відступали, то один з тих, хто часто в них бував, біг більше десятка кілометрів з якогось іншого села до них, довідавшись, що палять Фусів, – боявся, щоб вони не загинули. Цей німець особливо любив маленьку Юлю.
Дітям, котрі залишилися з татом, довелося пізніше самим собі раду давати. Коли прийшли совєти, то хотіли забрати його до війська, але він дорогою втік – хвилювався, як діти без нього будуть, чи виживуть. Якийсь час ховався вдома, та коли довелося навесні виходити в поле, Василя знайшли і забрали. Та цього разу на Колиму. Діти лишилися з мачухою. А коли мама повернулася з Німеччини, та жінка поступилася й пішла звідси до своєї домівки. Правда, невдовзі після війни і тато повернувся до дітей. У Катеринки і Василя народилася ще одна донька, Оля. Час ішов, діти підростали...
І ось донька Юля сказала, що виходитиме заміж. З хлопцем вона познайомилася влітку, повертаючись з базару, де продавала ягоди. Сергій, так звали нареченого, приїхав у село разом зі своїм приятелем, з яким працював у Червонограді на шахті – додому в Хмельницьку область їздити було далеко, отож з приємністю вирушав на вихідні у Фусів. Юля йому сподобалася, і він запропонував одружитися. Але, як годиться, батьки дівчини чекали старостів. Приїхала мама Сергія, аби домовитися про весілля, бо батька у хлопця не було – вбили ще у війну. Їй довелося йти пішки від станції до села 12 кілометрів. А це була зима. Жартома запитала у сина: “І де ти у такій далі знайшов собі дівчину?” Ці краї їй були трохи знайомі, бо у післявоєнні роки приїздила сюди за продуктами – на Хмельниччині тоді голодували, а їй, вдові з чотирма дітьми, взагалі було важко вижити.
Зайшовши у хату і привітавшись зі сватами, вона розплакалася. Зрозуміло, Юлині батьки стривожилися: що трапилося? А жінка, дивлячись на миску з червоними і синіми квітами, що висіла біля мисника, попросила:
– Покажіть мені вашу комору.
Юлин батько здивувався, але комору свасі показав. Вона ще більше розплакалася і обняла свого свата. Жінка дуже добре запам’ятала той день, коли з цієї комори чоловік виносив їй зерно, а потім ще й дав харчів. Тоді вона й залишила господарям цю квітчасту миску. Чи могла тоді подумати, що прийде сюди через двадцять років сватати сина? Василь теж нагадав собі ті роки, коли до них приходили голодуючі, яких тут чомусь називали “мілінькими”.
Цій жінці довелося пережити голод 1932-33 років і післявоєнний теж. Залишала вдома чотирьох дітей, а сама добиралася на Західну Україну, щоб роздобути продуктів. Не завжди вдавалося їх привезти додому, бо інколи посеред ночі в полі на них нападали злодії й усе відбирали. Але таки зуміла підняти четверо дітей. І ось так син привів до колишніх рятівників...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Львівська область

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>