Перша батьківщина владики Никодима – Чорнобиль, друга – Волинь,
Єпископ Никодим у Свято-Успенському храмі Володимира-Волинського
Єпископ Никодим (в миру Віктор Горенко) народився за три кілометри від Чорнобиля Київської області, у селі Залісся, 26 лютого 1972 року. Коли йому було вісім років, померла його мама Євдокія. Батько одружився вдруге з жінкою, у якої також помер чоловік і напівсиротами лишилося троє діток. Так біда поріднила дві родини. І велике сімейство переїхало жити в Чорнобиль.
– Батьки дуже про нас піклувалися, – розповідає єпископ Никодим. – Ми жили дружно, любили й поважали один одного.
– Ваше Преосвященство, мабуть, дорога до Бога розпочалася ще в дитинстві?
– Ні. Коли ми ще жили в Чорнобилі, мене до храму водила бабця. Тоді я боявся батюшки, не хотів причащатися. Таке було виховання…
– Коли сталася Чорнобильська катастрофа, куди ви переїхали?
– Мої батьки дуже переживали за нас, дітей. Тому поїхали туди, де одразу дали квартиру – у місто Кривий Ріг на Дніпропетровщині. Я закінчив школу, музичне училище по класу баяна. Маю спеціальність вчителя початкових класів і диригента. Потім пішов служити в армію. Потрапив у війська протиповітряної оборони, в ансамбль пісні і танцю при генеральному штабі в Москві. Навпроти нашої частини був Данилівський монастир. Тут було моє перше знайомство з Богом. Спочатку зі своїм другом Вадимом ми ходили до храму з цікавості, потім допомагали ченцям по господарству. Я не міг зрозуміти монахів, чому вони там, хто їх покликав? Хоча у храмі подобалася служба. А коли закінчилися армійські будні, я повернувся додому, де працював і водночас ходив у місцевий храм. Мій друг Вадим десь зник. Я потім дізнався, що він – послушник Києво-Печерської лаври (згодом він прийняв чернечий постриг з ім’ям Макарій). І я сказав батькам, що хочу поїхати до нього. Мама Віра зразу ж почала плакати. Вона хотіла, щоб я одружився. Поїхав всього на тиждень. Але… Залишився в Києво-Печерській лаврі на цілий рік. Вдома, звісно, були проблеми: батько сказав, що це моє життя, а мама була проти мого вибору. Лише згодом, коли я приїхав додому, вона розплакалася, поцілувала і дала своє благословення на монастирське життя.
– А яке послушання виконували в лаврі?
– Пік просфори, співав. Саме в лаврі я зустрів владику Симеона, який багато мені допоміг. Він був і моїм братом, і батьком, і духовним наставником. А коли єпископа у 1996 році призначили на древню Володимир-Волинську кафедру, я попросився до владики Симеона на послушання.
– Які перші враження від Волині, адже ви приїхали з Дніпропетровщини?
– Як зараз пам’ятаю, прибув на Волинь вночі. Після Києва, Кривого Рогу, Володимир-Волинський видався маленьким містечком. Але одразу відчув тепло волинян. Мені сподобалася західна Україна, люди – добрі і щирі. Так я тут і залишився. Згодом, у 1996 році, в Києво-Печерській лаврі мене рукоположили на диякона, я прийняв целібат, тобто не мав права одружуватися, але ще й не був монахом. Через п’ять років став священиком і у 2002 році в Свято-Успенському соборі міста Володимир-Волинський прийняв монаший постриг. А вже у червні 2007 року Синод Української православної церкви вирішив призначити мене керуючим новоствореної Шепетівської і Славуцької кафедри. Чин наречення та архієрейська хіротонія відбулися в Києво-Печерській лаврі. Правда, побув я на Шепетівській кафедрі всього п’ять днів, відвідав тільки декілька храмів. У ті червневі дні помер митрополит Макарій, керуючий Вінницькою та Могилів-Подільською єпархією. І єпископа Симеона перевели туди. Мене відкликали з Шепетівки і залишили на Волині, хоча перед тим я вже розпрощався з володимир-волинськими віруючими і мав від’їжджати на нову єпархію. Але ми, як воїни – куди пошлють, туди смиренно повинні йти. Я радий, що Господь дав можливість й надалі молитися з волинянами, яких люблю, та служити в такому древньому храмі.
– Як сьогодні живе Володимир-Волинська та Ковельська єпархія?
– До нашої єпархії входить вісім районів – Володимир-Волинський, Іваничівський, Ковельський, Старовижівський, Шацький, Любомльський, Ратнівський, Турійський, в яких діє 234 храми, де служать 225 священиків. Є 12 благочинь. За цей рік побував у кожному з них, відслужив по селах чимало літургій. Продовжуємо ту роботу, яку починав владика Симеон. Влітку працюють дитячі оздоровчі табори, єпархія співпрацює з військовими частинами, на території будується до десяти нових храмів. Маємо чотири чоловічі монастирі – у Мильцях Старовижівського району, у Низкиничах Іваничівського, у Вербці Ковельського та в селі Світязь Шацького району. У єпархії діє регентсько-духовне училище, де учні здобувають спеціальність регентів, а ті хлопці, які хочуть продовжити навчання, йдуть у духовні семінарії. Училище відсвяткувало 10-літній ювілей. Плануємо розбудувати корпус, щоб діти жили на території єпархії, а не на квартирах.
– Свято-Успенський кафедральний собор – найдревніший на Волині…
– Тепер таких святинь небагато. Собор збудований у 1160 році. У 2010 у день Волинських святих, який припадає на 10 травня, ми святкуватимемо 850-ліття Свято-Успенського собору. Тому вже зараз розпочинається підготовка, дуже багато потрібно зробити: і розпис поновити, і благоустрій території зробити, і впорядкувати дзвіницю. Ми сподіваємось на спонсорів, які допоможуть фінансово, адже коштів потрібно багато. Взагалі, у цьому році ми святкуємо 100-річчя хіротонії священномученика Фадея Тверського, який на початку 1900-х років був єпископом Володимир-Волинським, де прослужив 12 років. Прийняв мученицьку смерть в Росії. До частинки мощей цього угодника Божого, як і до ікони священномученика Анатолія Ковельського (він родом з міста Ковель, був митрополитом Одеським і також прийняв мученицьку смерть) зараз можуть прикластися волиняни. Святині перевозять з храму у храм. Загалом волинська земля нараховує 34 угодників Божих. Саме до них нам і потрібно молитися за спасіння наших душ і нашого краю.
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
