Люди живуть у норах
Підпис відсутній
«Розкіш» – скособочений стіл
Ворони хмарами припадають до землi. Якщо б отак впав знесилений – склювали б живого. Черевики грузнуть “по самi вуха”. Болото – лише одна з незручностей, тож прямую далі, на запах диму. Поки що це єдиний орiєнтир, який вказує дорогу до живих людей. Ось i багаття. Бiля нього – сiм’я з дитиною.
– Доброго дня, – вiтаюся. – То ви тут постiйно живете?
– Нi-i. Ми на нiч додому в село йдемо. А тi, що постiйно тут, о-он в тих чагарниках живуть. Хіба не бачите? І намети їх там стоять. І нори пориті видніються, – дивується жiнка.
Почервонiлими вiд холоду руками молодиця витирає стару каструлю, гостинно запрошує на неї присiсти. Приємно – не приємно, а сiдаю на імпровізоване крісло. До вогнища пiдходять люди.
– Ви що, приїхали на нас, як на клоунiв, дивитися? Ми не клоуни! – загрозливо трусить у мене пiд самiсiньким носом палицею старенька. – Хоча ваша писанина й нiчого й не дасть, але розкажiть, яка то ниньки Україна. Як ото у Тернополi такi старi, як я, на смiтнику живуть, – селянка добрiшає, каже, що має малу пенсiю, син з невiсткою без роботи, а внуковi операцiя на очi потрiбна. – Мiсяцями тут живу. Село далеко, i я вже не годна кожного дня ходити, – бiдкається.
Мешканцiв смiттєзвалища умовно можна подiлити на три групи. Перша: сiм’ї, якi живуть тут менше мiсяця, вiдвозять “товар” додому, день-два перепочивають i знову повертаються. Друга: селяни з навколишнiх сiл, які працюють на звалищi цiлий день, але ночувати йдуть додому. До третьої групи належать ті, кому смiттєзвалище є єдиною домiвкою i мiсцем проживання. Хай і без формальної прописки. Такi живуть тут роками.
Жителi цього “оазису” між собою дружать. Мають i свої неписанi закони. За кожною сiм’єю чи холостяком закрiплена територiя. Сильнiшi вiдвоювали собі право на кращу земельну дiлянку, слабшi користуються гiршою. Побут майже первiсний. З пiдручних, знайдених на мiсцi матерiалiв будують намети. Халабуда накривається целофаном. Інколи й брезентом. Та такий дах уже розкiш. Лiнивi будують примiтивнiшi помешкання: риють у спресованому смiттi звичайнісінькі нори. Втім, всерединi примiщень мешканців смітника не так вже й погано. Подекуди навіть трапляються скособочені столи і залiзнi лiжка. Тi, кому поталанило на смiтникових жнивах, вкриваються i справжнiсiнькою ковдрою.
Найбiльшим авторитетом користується один зi старожилiв. Звати його Василь. Він тут, як сільський голова. На смiттєзвалищi живе років шість. Подейкують, що вiн втiк з Криму, де його мали вбити за борги. Сам Василь каже, що вiн колишнiй афганець. Мав сiм’ю. Почав пити. Дружина виїхала до Америки, вийшла там замiж i забрала із собою дiтей. Життя для нього стало нецiкавим. Василь має двi “хати”. Ранiше як влiтку, так i взимку жив у землянцi, яку сам собi збудував неподалiк від смiтника у лiсi. Та останнi два роки зимує на дачi, яка розташована за кiлька метрiв вiд звалища. Запитую, чи взимку не холодно? Василь каже, що ні, бо звик.
– Я тут знайшов пiчку-буржуйку, вiдремонтував, а дрова є на кожнiм кроцi. Дачу я стережу, щоб не розiкрали. За це господар i дозволяє там ночувати, – пояснює.
Тут знаходять гранати і мертвих немовлят
Найприбутковiший “товар” мешканців сміттєзвалища – картон, пляшки i кольоровi метали. Все це сортують і здають на приймальні пункти. При гарному “врожаї” і працелюбності за день на звалищі можна заробити від 100 до 300 гривень. А буває, що й нічого, тільки намерзнешся. Втiм, якщо серед вiдходiв знаходять якусь рiч, що може пригодитися у господарствi, її теж забирають.
– Капуста надгнила чи лушпиння буряка, картоплi, то навiщо ж його викидати – худоба з’їсть. Нашi пси, – трiпає за вухо Пушка Дмитро (з тих, хто живе тут мiсяцями), – самi їсти найдуть. А хiба ж я не занесу кiстки сусiдському? У хатi одна стара баба, iнколи не те, що собацi, собi їсти не має.
Не викидають i старi каструлi, пательнi. У них просто неба заварюють чай чи готують їсти. Базар безкоштовний.
– Стiльки хлiба находимо, консервiв, трапляються й пачки з чаєм та кавою. Буває, що цiлi мiшки ковбаси зi смiття витягуємо. І коробки з цукерками. Про фрукти й мови нема, – запропонована цигарка приєднує до розмови лiтнього чоловiка. З чого ж варять їсти i що саме? Цю тему мiсцевi мешканцi делiкатно обминають. На полi чоловiк з жiнкою щось тягнуть.
– О-о-о, Оксана з Iваном ванну знайшли. Тут дехто у таких спить, – посмiхаються.
У мене прокидається забутий iнстинкт шукача невiдомих скарбiв. Що ще знаходять? А може, золото?
– Кiлька рокiв тому знайшли автомат з набоями. Хтось донiс. Мiлiцiя приїхала i забрала. Трапляються i гранати. Щоправда, коли звалище горить, то вони вибухають. Iнколи раз за разом гахкає. Минулого року знайшли чотирьох мертвих немовлят. У двох навiть пуповина не була вiдрiзана. Один хлопчик дуже вже гарний був. Сповитий у дорогi пелюшки, а личко синє-синє, напевно, задушений, – розповiдають.
Мiлiцiю про такi знахiдки не повiдомляють: “З ними, як зв’яжешся, бiди не оберешся”, – стверджують.
На окраїнi смiттєзвалища, там, де не орють землю й не зсипають смiття, вирiс дитячий цвинтар. Без хрестiв. Влiтку на горбочках в’януть польовi квiти. Вряди-годи хтось з мiсцевих приносить ромашки діточкам...
Чужi на двогектарне смiттєзвалище приходять рiдко. Хiба що мiсцевi пияки, випадковi волоцюги, iнколи журналiсти та ще цигани.
– Цього року циган заледве вдалося вiднадити. Працювати не хочуть, норовлять поцупити готове. У нас свої не крадуть. Так не прийнято, – про спосiб “вiднаджування” ромів мешканцi смiтника замовчують.
Найбiльша потiха – смiттєвоз. Його чекають з нетерпінням. Якщо на “полi бою” багато людей, встановлюється черга.
– А знаєте, тут можна економiчний стан країни вивчати, – посмiхається у бороду мовчазний чоловiк, якого звуть Професором. – Смiття показує як сiмейний бюджет, так i рiвень культури. Наприклад, в одних пакетах дитячi, дорослi чи побутовi речi акуратно складенi, в iнших вони не те, що порванi – навмисне порiзанi. З одного району мiста машина привозить лише лушпиння картоплi i капусти, а з iншого – тільки iмпортнi банки. Вже кiлька разів було, що пiд лiсом вивантажували цiлий автомобiль одягу i спалювали.
Хоча закони смiттєзвалища й суворi, як у зонi: кожен сам за себе, але є й надзвичайно гуманнi вчинки. Знайшов, наприклад, дитячу куртку чи черевички, не маєш своїх дiтей – вiддай тому, у кого вони є.
Вечорiло. На смiттєзвалище пiд’їхав вже останній на сьогоднi смiттєвоз. Першими його зустрiчати кинулися пси. Мухтар скочив на середину “свiжака”. Якщо тварини вмiють радiти, то й у його очах була радiсть. Зi своєю знахiдкою у зубах Мухтар поспiшив до Iванка. Собака нiс малому напiвспущеного, але справжнього футбольного м’ячика. Серед болота й вiдходiв почалася метушня: Iванко з Мухтаром грали у футбол.
Свiтлана МАРТИНЕЦЬ,
Тернопільська область
| Comments: |
