Рятував дівчину від зґвалтування

Підпис відсутній

Підпис відсутній

Дмитро помітив односельчанку в автобусі, коли їхав на вихідні додому. Це ж доведеться йти разом добрих два кілометри лісом до річки й чекати порома, а потім переправлятися на протилежний берег... Про що він говоритиме з нею весь цей час? Ото халепа! Говорити того дня йому ні з ким не хотілося, тим більше, з малознайомою дівчиною. Як і передбачалося, крім неї, ніхто більше на їхньому повороті  не зійшов.

– Дивно, але раніше нам ніколи не випадало їхати  разом додому, – мовив, аби не мовчати.
– Бо я цією дорогою їду вперше.
Потім він запитав її, де навчається, де мешкає та про інші побутові дрібниці, вона охоче відповідала, і цей банальний діалог несподівано захопив обох, зникла напруга, яка сковувала на початку шляху. “А вона таки дівчина приваблива», – подумки оцінив усі її достоїнства Дмитро. А ще через кілька хвилин він уже навіть почав жалкувати, що їхня подорож от-от має скінчитися. Але сталось те, чого він подумки побажав: порому на цьому боці не було.
– Мусимо трохи почекати, – приховуючи задоволення, мовив Дмитро.
Чекали в альтанці, яку хтось спорудив, щоб подорожні мали де заховатись від дощу. День минав швидко. Ота примарна спека, що докучала в автобусі, давно розвіялася, сонце скотилося на обрій, і ставало по-справжньому холодно. Коли стемніло, вони назбирали хмизу й розпалили багаття.
Полум’я ковтало темряву, весело потріскувало, і вони на деякий час забули, що потрібно якимсь чином діставатись у село, що їхня зустріч і знайомство – це лише банальний випадок, який, можливо, нічого не значитиме завтра.
Але ось із річки долинули людські голоси, а коли добряче прислухалися, то почули і скрип лебідки. До них плив пором!

***

Та раптом неприємний холодок пройшов по спині Дмитра: з тих голосів, а переправлялися сюди не менше трьох людей, не впізнав жодного, а головне, з тону  не важко було здогадатися, що на поромі всі п’яні.
Підпливаючи до берега, вони увімкнули ліхтарика.
– Га-га-га! – басисто зареготав хтось. – А нас тут зустрічають!
Зареготали й інші, і той їхній дурний регіт шкрябнув по серцю гострим пазуром неприємного передчуття.
Їх було таки троє. Зійшовши з порома на берег, вони не пустили туди юнака й дівчину. Утім, Дмитру дозволили зайти, а дівчину один перепинив і згріб нахабно в обійми.
– Відпусти її! – Дмитро повернувся, схопив дівчину за руку, але вирвати з обіймів п’яного не зміг: підскочили двоє інших й почали бити його кулаками. Були б збили з ніг, та він якось ухилився від ударів й побіг до лісу. Наздоганяти його ніхто не став, лише засвистали вслід і пригрозили вбити, якщо повернеться.
Серце Дмитра калатало в грудях, як навіжене, а думки в розпашілій голові билися, наче риба об лід: він мусить вирвати дівчину з рук озвірілих хуліганів. Страшно було туди повертатися, мліли коліна, але ганьба гірша за страх. На зволікання та роздуми не було часу, бо з  берега як ножем по серцю різонув розпачливий дівочий зойк.
Дмитро поквапився. Та повернув не до берега, де зблискував промінь ліхтарика і п’яні голоси радили дівчині “не  рипатися”, а до альтанки. Він вирішив не йти на розбишак із голими руками. Гарячково шарячи в темряві  руками по альтанці, він несподівано знайшов під лавкою арматурного прута з добрий метр завдовжки.
Спочатку він вдарив того, який тримав дівчину. Другим був той, що лежав на дівчині. Третій тим часом загасив ліхтарика й утік.
Дмитро допоміг підвестися дівчині і, підтримуючи її, тремтячу й ридаючу, повів до порома.
Двоє нападників залишилися лежати. Їхній стогін долинав з темряви, доки переправлялися до села.
Йдучи вулицею, дівчина трохи заспокоїлася.
– Боже, Боже, що зі мною було б, якби не ти! – мовила тремтячим голосом, прощаючись біля своєї хати, обвила руками Дмитрову шию і вкрила поцілунками його обличчя.
А наступного дня хлопця… заарештували.

***

Ті кілька місяців, упродовж яких тягнулася Дмитрова справа, минули для нього в якомусь заціпенінні. Під час слідства він перебував у камері попереднього ув’язнення, та не лише ґрати на вікні гнітили. Більше дошкуляла кричуща несправедливість і  байдужість слідчого до його щирих показань.
– Це добре, що ти не заперечуєш свої причетності до нанесення травм громадянам Ковтуну й Пилипцю, – єхидно посміхався той. – Але твої показання зовсім протилежні їхнім свідченням та Огризка. Вони стверджують, що, переправившись поромом на протилежний берег, побачили, як біля вогню якийсь хлопець чіплявся до дівчини. Вони оборонили її від посягань хулігана, хотіли переправити в село, але незнайомець схопив залізяку, напав на них і почав бити. Внаслідок цих дій Пилипець отримав перелом ключиці, а Ковтун –  тяжку травму хребта…
– Це підла брехня! – схвильовано вигукнув Дмитро. – Не я, а вони чіплялися до дівчини! Намагалися її зґвалтувати! Та запитайте її, вона підтвердить!
– Вже запитали. І вона підтвердила свідчення постраждалих.
Дмитрові ніби хто вдарив обухом по голові. Йому не вистачало повітря.
– Я вимагаю очної ставки з нею…–  ледве чутно мовив.
Проте зустрітися з Дмитром вона не захотіла. Хлопця охопив ще більший розпач. Власне, не розпач, а чорний пекучий біль роздирав душу. Іноді були моменти, коли  хотілося накласти на себе руки.
Він не витримає тих семи років, якими загрожував слідчий, пропонуючи “чесно” в усьому зізнатись і розкаятись. На каяття, мовляв, суд завжди зважає. Але в чому Дмитрові каятися? Що вчинив жорстоко? Та якби не та залізяка, чи міг би він оборонити дівчину?
Йому дали шість років. Вирок хлопець сприйняв байдуже і від останнього слова відмовився.
Дівчина на суд не прийшла – лежала в лікарні. Адвокат потерпілої сторони зачитав її свідчення. Дмитро слухав брехливі слова й намагався пригадати її обличчя. Як би ця брехня спотворила його! Але ні, вона не змогла б при ньому так брехати, тому й не прийшла…
Він уже відбув майже рік ув’язнення, як раптом його викликали на побачення. Прийшов адвокат.    
– Ось, читай, – витягнув зі шкіряної течки аркуша.
– Що це? – мучено усміхнувся в’язень.
– Читай, читай! – голос адвоката не ховав тріумфу.
Дмитро підніс до очей акуратні рядочки, списані чужою рукою.
“Заява. Я, Карпиловська Наталія Іванівна… заявляю, що свідчення мої у справі Дмитра Олексійовича Бобрика були неправдивими, бо давала  їх під тиском, боячись розправи над собою і моїми рідними… Мені погрожували невідомі особи, які увірвалися до нас у хату на третій день після того, як мене намагалися зґвалтувати Ковтун, Пилипець та Огризко, а Бобрик Дмитро оборонив…”
– Як? Як ви зуміли домогтися цього? – голос юнака  затремтів.
– Карпиловська після суду вісім місяців лікувалась у психіатричній лікарні. У дівчини стався тяжкий нервовий розлад. Виписавшись з лікарні, довгий час уникала розмов. Я  кілька разів намагався з нею зустрітися, але марно. А тут вона сама розшукала мене й попросила поради. “Нехай ліпше мене посадять, а Дмитра випустять, бо я більше не можу так жити”, –сказала плачучи.
Микола Шмигін

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>