Після чотирьох інфарктів – у Москву на… велосипеді

Петро МАКАРЕНКО

«Весільна подорож» – в тайгу
На початку нашої розмови Петро Макаренко попередив:
– Тільки не пишіть, як колись одна газета. Читаю про себе, що я в Афганістані воював. Очам своїм не вірю. Ну, думаю, я й даю, єдрьона вош. Я ж їм такого не казав. Ото понаписували! Так що дивіться мені.
Потяг до мандрів з’явився у нього ще в дитинстві. Може, передалися гени предків, адже прадід Макаренка бурлакував на Дону. Тому після служби в армії Петро пішов вчитися у Київський топографічний технікум, вирішив опанувати романтичну професію геодезиста. В експедиціях проїхав пів-України і частину Росії. Складали детальні військові карти для міністерства оборони під грифом “цілком таємно”.
У 1980 році Макаренко одружився, залишив геодезичну експедицію і повіз молоду дружину у “весільну подорож” в Архангельську область в тайгу. Тоді вербували молодь для роботи у північних районах, а щоб заманити, виплачували “підйомні” – 360 рублів. Стали молодята працювати сучкорубами. Але в тайзі вони довго не затрималися, умови життя у бараці з фанери були жахливі. Петро подався в місто Стаханов Луганської області, жінку відправив, як він каже, “до хати” в Бутейки. Коли влаштувався на заводі, то забрав Ліду. Але життя в брудному шахтарському місті поліщукові не сподобалося. Через рік плюнув на те все і завербувався на Північ, поїхав в Тюмень. Від самого міста треба було ще добу їхати поїздом, а потім добиратися 300 кілометрів попутками по тайзі аж до Полярного кола. Молода дружина Ліда знову терпляче чекала, поки її Петро влаштується. Через три місяці він отримав кімнату і забрав Ліду.
– Відпрацював там півтора року, – розповідає Петро Семенович. – А в мене вже серце “барахлило”, медики не хотіли на Північ пускати, казали “щось не так”. Я потрапив в лікарню у Нижнєвартовськ, переніс три інфаркти, вже був у стані клінічної смерті. Тільки через дев’ять місяців мене виписали, дали першу групу інвалідності, вже й не думали, що буду жити. Зразу вирішив – їхати “до хати”. Я не хотів, щоб жінка труп везла. Якщо й помру дорогою, то все одно ближче додому. Мене хлопці посадили в літак. Так ми повернулися в Бутейки. Ще й вдома три роки лікувався. В клініці Амосова у мене стався ще один інфаркт, лежав у реанімації.
Навіть досвідчені медики були вражені – після четвертого інфаркту пацієнт живий. Щоб відновити здоров’я, Петро Макаренко перепробував на собі безліч оздоровчих систем та методик. І штангу тягав, займався дихальною гімнастикою, спортивною ходьбою. Лікувальним голодуванням себе випробовував. І зараз півтори доби на тиждень обходиться без їжі, лише п’є воду. За рік виходить 62 дні строгого посту. Двічі на день обливається холодною водою. Такий характер має, раз не вмер, то треба повноцінним життям жити. Хоча бували моменти, що не мав сил навіть з хати вийти. Але він не здався.

«Їдь хоч в Африку, але щоб увечері був вдома»
Один лікар порадив Макаренку спробувати велосипедні прогулянки. Спочатку Петро Семенович їздив на невеличкі відстані, згодом  поїхав у Рівне – 200 кілометрів туди й назад. А через чотири роки вже й на Київ вирушив. З двох старих велосипедів склав одного. Дорога до столиці і назад займає три дні. Один раз на рік мандрівник відправляється в далекі подорожі, а так постійно тренується. В дорозі харчується салом та хлібом. Більше ніяких харчів з собою не бере.
– Приходить неділя, і я їду, – каже Петро Семенович. – Відвідав Львів, Тернопіль, Почаїв, побував в Олеському замку. У дорозі зустрічаю дуже цікавих людей і записую свої враження та спостереження.
Найтриваліша подорож була до Москви. Велосипедист 1200 кілометрів подолав за п’ять з половиною днів. В середньому за один день проїжджав 250 кілометрів. Рама дорогою кілька разів ламалася. Тому свій старенький німецький велосипед, 1982 року випуску, на якому він проїхав 15 тисяч кілометрів, залишив в Москві “пацанам”. Минулого літа побував у Бєлгороді.
Двічі по одному маршруту він не їздить. Постійно хоче побачити щось нове. Якось вирушив в Білорусь, у Брест, а звідти збирався в Польщу. Хотів їхніми дорогами проїхатися, кажуть, що в них вони кращі. Але на кордоні його в Польщу не пропустили. Здивовані прикордонники тільки вирячили очі і сказали: “Скільки існує цей перехід, ще ніхто на велосипеді його не переїжджав”. І повернули назад.
За сезон невтомний велосипедист накручує 3000-3500 кілометрів.
Відповідаючи на запитання, як його дружина ставиться до таких мандрів, Петро Семенович усміхнувся:
– Так ставиться, як би і ваша ставилася. Вона каже: “Я не проти, хоч в Африку їдь, але щоб увечері був вдома”.
Але крім подорожей, пан Петро ще й дбайливий господар. Великий і добротний будинок він встиг звести за гроші, зароблені на Півночі.
Петра Макаренка називають у Бутейках письменником. Він написав і видав книгу “Бути селу” тиражем 600 примірників. Це історичний нарис про його малу батьківщину. Мандрівник хоче видати свої дорожні нотатки “Щоденник велосипедиста”.
– Моя улюблена робота: рубати дрова і косити, – каже співрозмовник. – Поки даєш навантаження організму, доти і живеш. Головне – не дати болячкам перемогти себе і не думати про хвороби.
Те, що він вміє робити на турніку, навіть на спір ніхто в селі не може повторити. Чудову спортивну форму 52-річний чоловік нам продемонстрував: підтягнувся вісім разів, тримаючи ноги під прямим кутом.
Петро Макаренко розповів про один смішний епізод з його мандрів.  
Якось він їхав на Київ якраз напередодні відкриття сесії парламенту. Перед в’їздом у місто його зупинили на посту ДАІ. Поцікавилися, з якою метою їде у столицю. А Петро не розгубився: “Хіба ви не чули, що відкривається сесія Верховної Ради? А ті дурні знаєте, що можуть наробити, якщо я не встигну?” Вони усміхнулися і пропустили.  
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•