Повернувся в село до першого кохання через… 25 літ

Підпис відсутній

Підпис відсутній

– А в тебе вже сріблясті нитки в голові…– він ніжно гладив її хвилясте біляве волосся. – І я їх тобі додав. Правда?
– Та й в тебе їх не менше, хоч і жив розкішно. З чого б це? – тихо спитала, притулившись до його плеча.
– Якби ми сказали того вечора все, що в кожного було на душі, може, і не посріблило б нас так життя…
Як і тоді, через десятки літ так само кумкали в річці жаби, місяць вмився у хвилях, зорі підморгували. І на серці в цих майже 50-річних людей було тепло та спокійно. Їхнє спільне життя тільки починалося…

Свою дитину втратила, а гляділа сестриних близнючок
…Сім’я Оксани переїхала в це село на пос-тійне місце проживання з іншої області. Дівчина одразу подружилася зі своїм однокласником Андрієм. Разом ходили на дискотеку. А потім хлопець проводжав її додому. А як мріялося їм вечорами! І про дім, і про багато дітей, і про хорошу роботу… Коли закінчили школу, Оксанка здобула освіту вчителя, Андрій же пішов в армію. Писав листи. Та з кожним місяцем вони ставали все скупішими на лагідні слова. Дівчина серцем відчувала, що щось не так… Та хіба могла вона знати, що її Андрієві не дає спокою вередлива офіцерська дочка. Її татко став все більше звертатися до солдата по допомогу: щось підвезти до квартири, погосподарювати на дачі. Через півроку він був вже як свій у розкішній квартирі командира.
У відпустку приїхав у рідне село до батьків. І якось натякнув, що, мабуть, залишиться в місті. “А як же Оксана? Вона ж так тебе чекає…” – мовила Андрієва мати.
…Побачення було біля їхньої річки. Розмова не клеїлася. Хоч як не намагалася дівчина допитатися в коханого, що ж сталося, але так і не зрозуміла справжньої причини його холоду в очах, не наважилася сказати, що дуже сумує за ним. А ще те, що коли він пішов в армію, вона дізналася, що буде матір’ю, але у неї стався викидень.
То була їхня остання зустріч. Андрій так і не повернувся в село. Оксана дізналася від друзів, що він одружився на доньці офіцера, має власний бізнес, вже купив комфортне житло. А вона… Так і жила в селі, не змігши забути оте єдине кохання. Десь глибоко в душі вона бажала йому добра. Тільки передчуття, що вони колись таки зустрінуться і будуть разом, не покидало її. Гнала ті думки, а вони роїлися, як бджоли у вулику, у її голові, не давали вечорами заснути. Не стало батьків, і все більше вона жила минулим. А ще – роботою.
Забула жінка про коханого тільки тоді, коли їй зателефонували і сказали, що її сестра з чоловіком потрапила в аварію. Згодом вони померли у лікарні. Оксані нічого не залишалося, як забрати двох дівчаток-близнючок у село. І коли поїхала до них у місто, випадково зустріла Андрія. Він здивовано глянув на Оксану з дівчатками і сказав: “Вийшла заміж? Твої? А казала…” “Мої, мої…” – тільки й мовила, а за сльозами не бачила світу.

У туристичному маршруті – місце побачень
У село Андрій приїхав, коли померла його мама (батька не стало ще раніше). Залишився тут на місяць. Якось у церкві, коли він прийшов, щоб відслужити по матері панахиду, його очі зустрілися з Оксаниними. Після служби він наздогнав її і провів додому. “А я й не знав, що то не твої дівчата, мені родичі сказали, яка трагедія сталася з твоєю сестрою…” – співчутливо казав. І тоді Оксана не витримала: “І в нас могли б бути такі ж…” – і розповіла про викидень, довгі роки чекання, сльози, які проливала через нього ночами.
– Мабуть, через це і покарано мене. Дітей немає, жінка за кожними штанами бігає. Ох і дістало мене життя… – ніби сповідався Андрій, міцно тримачи Оксану за руку.
Він напросився до неї в гості. Дві дівчинки допитливо дивилися на незнайомого дядька. Потім він щодня приходив до них з подарунками, підкидав дівчат ледь не до стелі. А вони пищали, як кошенята, і щебетали: “Залишайтеся з нами…” Він мовчав і не зводив з Оксани очей. Думав. А коли закінчилася відпустка, Андрій мовив: “Потерпи, все у нас буде добре…”
Повернувшись у місто, він не знав, де себе подіти: очі Оксани йому снилися вночі, вдень він посміхався лише при згадці про дівчаток. Дружина Андрія, як завжди, десь вешталася вечорами. То подруги, то вечірки – хіба про таке життя він мріяв? І він вирішив серйозно поговорити зі своєю законною половиною. А вона ніби чекала цього. “Ти мені вже давно набрид. Знаєш, що маю молодшого за себе на п’ятнадцять літ коханця? А який він в ліжку…” – розмова закінчилася гучним ляпасом. Це був перший і останній випадок, коли Андрій підняв на жінку, яка б вона не була, руку. Потім було розлучення, розподіл майна. Та якось, дивлячись на Оксанине фото, він вирішив: продам бізнес – і в село. Матиму і там свою справу.
…До хати Оксани під’їхало авто. Андрій з величезним букетом ромашок, котрі назбирав у полі неподалік села, влетів до хати, немов юнак. І не біда, що за плечима майже п’ятдесят. Як і в юності, він цілував її обличчя, а вона ховала його в оберемку білих квітів, щоб не бачив її сліз…
Через кілька років Андрій збудував на бать-ківському подвір’ї величезний дім. Оксана все дивувалася: для кого?
– Для нас. Та й дівчата, як заміж повиходять, може, захочуть тут жити. А поки що займемося зеленим туризмом. Чим не рай на землі?
Через півроку вже була карта туристичних маршрутів. Один з них, який подружжя назвало “Дорога кохання”, пролягав саме біля тої річечки, серед верб, де в юності зустрічалися Андрій і Оксана. Своїм туристам вони розповідали їхню історію. А коли починалася весна, вони самі часто приходили сюди на відпочинок. І здавалося, що й не було тих 25-ти літ розлуки. А дві біляві дівчинки-близнючки, що бавилися в густих травах, були їхніми доцями…
Маргарита ІВАНОВСЬКА,
Івано-Франківська область

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>