З Пітера в українську глибинку – слідом за коханою жінкою

Підпис відсутній

«Чоловік б’є – значить, любить...»

Оксана навіть у вагонному купе не до кінця вірила у те щастя: їй дали безкоштовну путівку! А Сергійко як радів, усе перепитував, чи справді те море, яке вони скоро побачать, більше за їхній ставок. От би сюди ще її чотирирічну донечку Наталку! Але путівку дали тільки на сина, бо він змалку був хворобливим.
Оксана всю дорогу не відводила погляду від вікна й згадувала своє бідове життя. Виходила заміж за Степана, і здавалося їй, що щастя їхнє вічне. Хіба ж у 17 літ хтось думає інакше?! Сергійко народився через рік, а разом з ним чомусь і проблеми посипалися. Вона – у лікарню із сином, а Степан – у запій. І чим далі, тим гірше ставало, дякувати Богу, що з хати останнього не пропивав. Народження дочки ситуацію не змінило. Скандали з чоловіком переросли у бійки, і ніякого просвітку в сірій буденщині Оксана не бачила. Вона плакала і терпіла, терпіла і плакала. А потім ніби щось у голові прояснилося: заради кого і чого вона мучиться?
Степан такого не чекав. Він навіть звичних матюків від здивування не знайшов:
– Здуріла баба! – вигукнув, та ще й покрутив пальцем біля скроні. – Чоловік б’є – значить, любить. Ну, йди, йди. Та кому ти треба будеш з двома своїми причепами?!
Він ще довго кричав і погрожував. Навіть пообіцяв викинути її з хати, “як паршиву сучку”, будучи впевненим, що приповзе вона таки до нього на колінах.
“Ще чого?! – подумала тоді Оксана. – Ну, чим я гірша за отих гордовитих красунь, яких у фільмах показують? Вони ж навіть під дулом пістолета на коліна не стають. І я не буду!”
Слова свого дотримала. Тягнула лямку мовчки, викручувалася, як могла. Батьки тримали чимале господарство, тож на їжу їм завжди вистачало. А одягнутися можна було і з “гуманітарки”. Натомість мала спокій не тільки в хаті, а й у душі.

Свахою став син

Санаторій зустрів їх шкіряними диванами у фойє, задоволеними обличчями відпочиваючих і... іншим життям. Оксана і зі своїм найкращим вбранням явно програвала перед дамами, які ходили туди-сюди, мов пави. Щоправда, через тиждень вона освоїлася, перезнайомилася з іншими мамами і навіть пішла з ними якось на танці.
Тільки підійшла до гурту, як її одразу запросили потанцювати.
– Олександр, – відрекомендувався незнайомець російською мовою і усміхнувся.
Але розмови у них тоді не вийшло. Оксана соромилася і червоніла, як дівчисько. Кілька разів наступила Олександру на ногу і нарешті так розгубилася, що одразу по закінченню мелодії щодуху дременула в номер, подалі від того сорому. Та наступного дня так зіткнулася з ним біля процедурного кабінету, що ледве не впала. Якби чоловік не притримав її, точно б гепнулась. Він усміхнувся і відразу взявся розпитувати Оксану, куди вона вчора так швидко зникла.
– До сина, – відповіла і поглянула на малого, який уважно стежив за дорослими.
– Нічого собі, така молода і такого дорослого пацана вже маєте... – Олександр так і не встиг договорити свого компліменту, бо у розмову втрутився семирічний “пацан”.
– Я у мами не один. У мене ще сестричка є, – гордо заявив малий і по хвилі роздумів додав: – А от тата немає.
Оксана ледь не впала від почутого. Просто професійна сваха, а не син!
– Мамо, а він хороший, – так просто і безпосередньо сказав їй Сергійко, як тільки вони попрощалися з чоловіком. – Мені подобається, і тьоті біля нього ніякої нема, я бачив.
Оксана тоді посміялася із синової мови, але серце таки тьохнуло. Вже й сама почала крадькома виглядати нового знайомого. І треба сказати, “сюрпризи”-зіткнення ставали все частішими і частішими. Оксана навіть усе це на долю списала, мовляв, знак такий. Аж поки якось Сашко не розповів їй, скільки він разів оббігував її санаторій в надії побачитися і поговорити. Ось так і розпочався у них курортний роман.
Олександр приїхав у санаторій аж з далекого Санкт-Петербурга і збирався тут добряче погуляти. Його ж нічого не зв’язувало, бо до 40 років так і не обзавівся сім’єю. Навіть старенька мати махнула на нього рукою, назвавши “закостенілим холостяком”, і перестала знайомити з “гарними жіночками” – доньками своїх подруг.
І от тобі на – “запав” на українку. Та якби красуня, що очей не відвести – було б не дивно. А то звичайнісінька жінка, повнувата і кирпата, та ще й з двома дітьми на додачу. Але чомусь саме з нею йому хотілося бути. Дивився на Оксану і не міг надивитися: жодна жінка в Пітері, з якими його зводило життя, не вміла усміхатися так, як вона, очима. Щиро і без краплі хитрощів. Та ще й червоніла, аж спалахувала – Олександр вже й забувся, що так можна соромитися.
В останні дні перед від’їздом обоє враз зробилися мовчазними. Олександр ще напередодні запропонував Оксані з дітьми переїхати до нього, а вона відмовилася. І будь-які його спроби поговорити, з’ясувати причину закінчувалися її сльозами. Вона не може, і крапка. Роз’їхалися, так нічого і не вирішивши.
Але не минуло й тижня, як Саша зателефонував Оксані. Голос був веселим:
– Ну, значить, так, – почав здалеку. – Якщо вже гора не йде до Магомета, то Магомет сам піде до гори. Я без тебе не можу жити, а значить, мушу жити з тобою. Як там до тебе добратися?
А ще через тиждень вона зустрічала його на вокзалі.

***

Оксана ніколи не думала, що може бути так добре. Бо її теперішнє життя ні в яке порівняння не йшло з минулим. Виявляється, можна рахувати копійки до зарплатні, але бути при цьому щасливою. Що є ще чоловіки, які чужих дітей можуть любити, як своїх. І головне – не пиячити.
Спочатку їм було дуже важко. Сашко зі свого російського міста перебрався в село, в українську глибинку. Перші місяці Оксана мусила бути йому за перекладача: погано розумів діалектну мову. А скільки сміху було, коли він почав поратися у хліві! Він же свиню тільки на базарі бачив, та й ту у вигляді м’яса. Але минув час, і він навчився всім “хитрощам” сільського господарювання. Зумів навіть рівно класти борозну! Єдине, що йому не далося, так це зарубати курку чи заколоти кабана.
– І не проси, – відвертався тоді від Оксани. – Я столяр, а не різник.
Оксанині діти його обожнювали. Скоро стали називати татом і вихвалятися ним перед друзями. Ще б, він же їх вчив гарно триматися у сідлі, бо колись займався кінним спортом, грати на гітарі. А ще він знав стільки всього цікавого, що слухали його з відкритим від подиву ротом.
Через кілька років сім’я перебралася у райцентр. Довго тинялися по найманих квартирах, аж поки не знайшли одиноку бабусю, яка погодилася взяти їх до себе з умовою, що її доглянуть до смерті.
Олександр і Оксана вже десять років у неї живуть. Доглядають стареньку, яка вже давно стала членом родини. Тут одружували сина і видавали заміж дочку. Вже й діти свої домівки мають, але на вихідні обов’язково з’їжджаються. Адже онуків віддати діду з бабою – то святе діло. Баба Оксана тоді жарить-шкварить всіляку смакоту, а дід Шурик підтюпцем біжить у магазин: по морозиво, цукерки і «кіндери».
Юлія САВІНА,
Рівненська область

• Нравится
•