«Прибився» сирота до монастиря
Сергій Войцеховський біля монастиря
Як провиниться, б’є сто поклонів
У Свято-Успенському Низкиницькому монастирі всього 11 монахів. Така собі невелика родина на чолі з отцем Вікентієм, яка прихистила хлопчину-сироту. Настоятеля всі називають дуже жалісливим, бо і він малим залишився один-однісінький.
Сергій Войцеховський теж дуже рано осиротів. Народився і жив із мамою в Луцьку. Чого мама померла, точно не знає. Каже, що її нібито цигани випадково вбили. А про батька взагалі один маленький розпливчастий спогад:
– Я тримав в руках справжній пістолет. Напевно, мій батько міліціонером був. – І вже зі злістю в голосі Сергій додає: – Він навіть на похорони до мами не прийшов, а потім написав відмову від мене.
Хлопчика забрав до себе у Млинівський район, що на Рівненщині, дід Сергій – батько матері. З початкових класів Сергійко ходив ще й у недільну школу. Якось на канікулах, після четвертого класу, їхній наставник повіз групу дітей на екскурсію. Спочатку заїхали у Почаїв, а потім і в Низкиницький монастир.
Хлопчику дуже сподобалася ця обитель. Так, що навіть не хотів повертатися додому до діда. Примітив сироту і отець Вікентій. Розмова між ними була короткою: “Як відпустять, то приїжджай”. Опікун Сергійка був тільки радий, бо відразу перевів дитину в школу села Низкиничі, а його самого передав з рук у руки монахам. З того часу, як пам’ятає настоятель, він тільки раз навідався до онука.
Тепер хлопець ходить у восьмий клас. Вчителі запевняють, що він один з найкращих по знаннях серед однолітків, дуже начитаний. Добрий і поступливий. Як звичайна дитина, за якою доглядають батьки. Щоправда, останнім часом, чи то вік такий, став прогулювати уроки. А оскільки на батьківські збори до Войцеховського ходять монахи, мусять червоніти насамперед вони.
– Сварять, як провинюся, – розповідає Сергій. – Або ще накажуть сто поклонів бити. Отець Вікентій приставив до мене отця Степана, то як я не поприбираю у своїй келії, він викидає звідти все, що треба і не треба.
Але показати нам свою власну келію в монастирі відмовився. Засоромився і сказав, що там неприбрано. Хоча обстановку описав: дві шафи, ліжко, такий, як в учительській, стіл. Особлива гордість – музичний центр, який подарував йому на день народження отець Іов.
– Балують тебе монахи. А кишенькові гроші хто дає?
– Отець Вікентій – на булочку, бо я зранку не можу снідати, у фонд школи, на підручники. Коли треба – одяг купує. Взагалі дід пропонував перевести в монастир мою пенсію, але батюшка відмовився, сказав, що мені тут всього вистачає. Нехай краще ці гроші будуть зберігатися. То як я поїду в село, дід іде зі мною на ринок і купує, що треба.
«Батьківську любов хочу...»
Сергій обмовився, що в село до діда вертатися не хоче. Каже, погано йому там. А в монастирі, хоч і “нудно”, але набагато краще. Тут у нього вже купа друзів, які частенько приходять погостювати до хлопця в келію.
– Зранку просинаюся, – ділиться хлопчина, – йду у школу. Приходжу – обідаю. Потім роблю уроки або займаюся своїми справами. Раніше допомагав мити посуд, а тепер вже ні (у монастирі є всі блага цивілізації, – авт.) Навесні, влітку на городи, хоч і нечасто, забирають працювати. Прислужую під час служб, знаю напам’ять вечірні молитви.
– А монахом бути не хочеш? – питаю.
– Ні, не хочу. Навіть сам отець Вікентій не раз казав: “Та який з нього монах? По дівчатах уже бігає!” Він мене любить і просить, щоб я берігся, слухався. Тоді допоможе мені вивчитися в інституті, в люди вийти, роботу хорошу знайти.
– Ти теж про це мрієш?
Сергій відповів після довгої-довгої паузи: “Я? Батьківську любов хочу...”
Отець Вікентій, з яким зв’язалася пізніше по телефону, теж підтвердив, що, можливо, йому саме зараз, як ніколи, потрібна материнська ласка. Бо хлопець почав відбиватися від рук.
– От може йти до школи і не дійти, – розповідає настоятель. – Або повернутися додому о першій ночі. А ми сидимо і місця не знаходимо від хвилювання: де подівся, як би чого не трапилося? Раніше такого не було, це останнім часом. Я його не раз попереджував, що покараю. От і догрався хлопець. Буквально на днях завіз його до діда на місяць. Серце кров’ю обливалося, коли бачив, який той дід і з якими матюками накинувся на мене й онука, що приїхали. Але мушу, малий має побачити, зрозуміти різницю і виправитися. Тепер от щодня по десять разів телефонує: “Буду слухатися, тільки заберіть звідси”.
Болить душа за цього хлопця в отця Вікентія. Батьківські нотки хвилювання відчуваються скрізь – як у розмові про теперішнє, так і про майбутнє Сергія. Не знати, чи витримають вони обидва той місяць покарання...
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
