Батько спав, не роздягаючись, цілий рік щодня чекав арешту
Пилип ПОЛОСЕНКО
Попереду – німці, позаду – НКВС
У 1937 році став “ворогом народу” наш дядько, рідний материн брат Йосип Бондаренко. За що? А за те, що під час колективізації його, як найграмотнішого із селян у селі гулянка, призначили головою сільської ради. Тоді, після голодомору 1932-33 років, почався справжній голод для худоби, котру позганяли від селян насильно, а кормів на зиму не заготовили. Довелося знімати стріхи з будинків, різати ту гнилу солому на січку, щоб хоч якось підтримати скотину. Але від такого харчу корів мусили підв’язувати на ніч шнурками, бо ж якщо ляжуть, то вже на ноги більше не встануть.
У тому ж році було заарештовано й другого дядька – батькового двоюрідного брата Савку Полосенка. За те, що мав пару волів та ярмо і забарився зі вступом у сільгоспартіль. Мій батько з братом жили по сусідству, усім ділилися і служили разом у громадянську війну. Після арешту брата батько чекав своєї черги. Спати лягав, не роздягаючись, майже рік, а мама тримала в торбинці сухарі на всяк випадок. Можливо, тому, що жили ми дуже бідно – злидні такі, що не доведи, Господи, та ще й сім’я була велика – аж шестеро дітей, то нашого тата не забрали. А дядька Савку реабілітували аж після смерті, у 60-х роках, про що свідчить запис у списках опублікованих у газеті “Древлянський край”.
Через рік прокотилася нова хвиля арештів. Взяли нашого третього дядька, маминої рідної сестри чоловіка Лавріна Дем’янчука, за політичними мотивами. Вирок традиційний: десять років позбавлення волі у віддалених районах СРСР. Хоча він був безграмотний, але десь щось сказав, чи, як кажуть, “ляпнув”, що не сподобалося стукачам. А їх було на ті часи хоч греблю гати.
Після арешту дядька забрали ще двох його рідних братів, бо ж вважали: якщо один – ворог народу, то і всі інші теж.
Спочатку його відправили у Воркуту, а перед війною хто вижив, потрапив на Кольський півострів будувати місто Кандалакша і Біломоро-Балтійський канал. То була грандіозна програма п’ятирічок на кістках жертв сталінського голодомору. Дядькові все-таки вдалося повернутися додому живим. Напевне, одному на тисячу політичних в’язнів так пощастило…
Під час Великої Вітчизняної війни у 1942 році, коли німецькі війська підійшли до стін Кремля, виникла необхідність тримати лінію оборони від Балтійського до Чорного морів, а солдатів і командирів не вистачало. Тому Верховна Рада звернулася до в’язнів сибірських таборів із промовою: “Товариші! Над нашою Батьківщиною нависла страшна небезпека. Гітлерівські війська дійшли до стін Кремля – серця нашої Батьківщини. Хто побажає загладити свою провину – вийти зі строю на десять кроків вперед”.
Майже всі були готові йти в бій: краще загинути героєм, ніж безславно за колючим дротом погибати. Так мій дядько Лаврін Дем’янчук став військовим. З таких, як він, були сформовані штрафні батальйони, а це означало, що попереду – німці, а позаду – загороджувальний загін НКВС. Вони билися не на життя, а на смерть. Під Воронежем дядька тяжко поранили, тож і відправили до шпиталю. Там залишився без однієї ноги.
Повернувся додому інвалідом першої групи. Пізніше його реабілітували і нагородили орденами та медалями. Дядько з тіткою ще встигли виховати трьох дітей.
За ніч у підручниках зникли Герої
Пам’ятаю, як ми вчилися у Гулянецькій школі і наш вчитель зібрав усі підручники з історії, а наступного дня повернув із затушованими чорним чорнилом героями Громадянської війни, зокрема Тухачевським, Косіором, Блюхером, Єгоровим, Гамарником, Постишевим та іншими, яких назвали троцькістами. Вони були заарештовані і розстріляні як вороги народу. У підручниках залишились тільки Ворошилов, Будьонний та Чапаєв. І в тому ж 1938-му році заарештували нашого любимого вчителя, директора школи Сергія Сафроновича Ставнічого. Всі учні тоді за ним плакали.
Доля нашого дитинства і юності була дуже скупою на щастя. Тому ми, всі брати, побрали собі дружин зі схожими долями. Старший, Степан, одружився у німецькій неволі, в місті Бремені, з дівчиною, у якої батька заарештували (у 1938 році він пропав безвісти, посиротивши четверо діток). Батька моєї дружини також заарештували. Мого тестя у 1935 році вивезли на поселення з міста Ізяслав Хмельницької області до Казахстану, а в 1938-му разом з батьком розстріляли у Кокчетавській тюрмі. І тільки у 1963-му посмертно реабілітували.
У 1980 році нам з братом Степаном вдалося побувати у Казахстані. Біля Алма-Ати є місто Бурундай, де ми хоронили свого найменшого брата Петра. Він відбував там строкову військову службу, під час якої одружився з дівчиною з родини поселенців з України. Батька його дружини теж було заарештовано і закатовано в місцях позбавлення волі. На цвинтарі ми звернули увагу на те, що на пам’ятниках могил більше хрестів і зірок, як півмісяців. Тоді нам розповідала братова теща, що тут у 1935-38 роках з’явилися цілі поселення українців і росіян, яких імперська влада примусово відправляла у Казахські степи.
Пилип ПОЛОСЕНКО,
уродженець Житомирської області, нині лучанин
Від редакції: Вітаємо автора публікації Пилипа Полосенка з 80-річним ювілеєм, зичимо здоров’я, довголіття, земних благ та радощів.
| Comments: |
