Першим пацієнтом гутівського костоправа був… його син
Гутівський костоправ Михайло ЛУЦИК
Боявся «білого халата», а потім сам асистував «Горбачову»
– А дід-костоправ тут живе? – запитали чоловіка, що господарював на подвір’ї новобудови.
– То я і є…– відповів.
– А ви і не схожі на діда… – так розпочалося наше знайомство з Михайлом Луциком.
– Та я не ображаюсь, що називають дідом. Я і справді дід. За статусом, законно, бо маю маленьку внучку, – усміхнувся у вуса гутівський костоправ.
Про своє “ремесло” говорить скромно, мовляв, нічого особливого не роблю, щоб писати: “Ну, приїжджають люди, допомагаю… Так всі повинні жити, щоб допомагати один одному в біді”. Стаж костоправа у Михайла Михайловича – 17 років. В дитинстві він дуже боявся “білого халата”, коли медики приходили в школу робити щеплення, він аж тремтів. Однак пройшли роки, і його воля загартувалась. Пішов працювати у місцеву “пожежку”. Робота не для слабкодухих. Як сам каже, довелося побачити всього… Як горіли хати, як страждали люди, виносив з полум’я обгорілих…
А тут ще й “робота” його батька Михайла Сергійовича Луцика (царство йому Небесне), якого односельці називали Горбачовим, бо мав таке ж ім’я та по батькові, як і останній президент Радянського Союзу, який розвалив потужну імперію. Михайло-старший вправляв кістки людям довгих 50 літ. Почав, як тільки повернувся з фронтів Великої Вітчизняної війни. Там він був санітаром. І зразу ж почав допомагати людям “ремонтувати” переламані руки, ноги, ключиці. Асистував йому син Михайло.
– До стогонів і крику я не прислухався, бо інакше нічого не вийшло б. Якщо людина прийшла по допомогу, вона повинна вірити, що все буде добре, і тут не до “дмухання”, – каже Михайло Михайлович. – Мій батько помер п’ять літ тому, у 90-річному віці. Дід був крепким, дітей мав дев’ятеро, всім треба було раду давати. Не цурався всякої роботи, працював на будовах, їздив на сезонні заробітки.
Скільки людина має років, стільки треба носити гіпс?
– А кому Ви вперше склали поламані кістки?
– Вперше “поремонтував” свого півторарічного сина. Він впав і зламав ключицю. Батько на той момент жив у Кобрині (Білорусь), а моя машина була несправна, тому везти малого до лікарів не було як. Кості я склав. Через три дні, полагодивши авто, повезли до батька. На перевірку. Він подивився і сказав, що все добре. А потім і односельці почали ходити до мене на “прийом”.
– Мабуть, багатьом односельчанам надавали допомогу?
– Швидше назву кому не надавав… От на вулиці баба Югиня (і слава Богу) в мене ще не була…
Коли кордони були відкриті, то до Луцика-молодшого їхали жителі всіх навколишніх білоруських сіл. Деколи, може, й надокучало, бо стукали в шибку й серед ночі, а в хаті спало п’ятеро дітей. Але Михайло нікому не відмовляв.
– Я практикую спочатку перед гіпсом накладати шини. Так краще фіксується кістка. І, за моїми підрахунками, скільки людина має років, стільки вона повинна носити гіпс і не рухати, наприклад, поламаною рукою, – переконаний холоднокровний гутівський костоправ Михайло.
– От якось приїхала із Жабенки, що в Білорусі, одна жінка. Каже: “У меня болит коленко”. Кажу: “Сідайте, подивлюся”. І тільки я доторкнувся, як вона заохала, що болить. Тоді я до неї: “До побачення, я не можу вам обезболити”. А якось завітала до нас мама з хлопчиком з Нововолинська. Питає мене, чи можу я дати гарантії, що зламана рука дитини добре зростеться. Я відповів їй, що гарантій не даю нікому, а якщо ви не довіряєте мені, то нам немає про що говорити.
– А з претензіями клієнти не приїжджали?
– Поки що ні. Можу – допомагаю, ні – зразу ж кажу і не тішу людей ілюзіями. Я не беруся за відкриті переломи, за проблеми з “животами”, за великі проблеми з позвонком. Складаю рядові переломи…
Від’їжджаючи, запитали у Михайла Михайловича, коли востаннє були у нього па-цієнти? Сказав, що приїжджають майже щодня…
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
