Збирався отруїтися, а врятував життя
Років п’ятнадцять тому у дизель-поїзді дві старші жіночки, які сиділи поряд зі мною, говорили про господарство, свині-корови, ділилися враженнями від якогось весілля. А тоді почали розповідати таке, що у мене мурашки пішли по шкірі. Не пам’ятаю, чи це вони розповідали про своїх знайомих, чи вичитали в газеті, а може, бачили по телевізору, та мимоволі підслухану розмову й досі не можу забути.
Молода жінка, назвемо її Ліда, несподівано важко захворіла. Її чоловік Микола, з яким жила у злагоді і любові, звернувся спочатку до медиків, та обстеження ніяку хворобу не виявило. Тож лікарі розвели руками. А жінка марніла на очах, перестала їсти, скаржилася, що їй пече всередині і ніби щось душить, а від вигляду їжі нудить. Чоловік не спав ночами, було шкода свою дружину, не уявляв, як буде без неї жити і сам ростити дітей. Знайомі підказали, що треба їхати до ворожок: а раптом вони щось підкажуть? До яких тільки знахарок Микола Ліду не возив, кожна казала різне: і пороблено від заздрощів на смерть, і після якогось похорону доріжку, яка веде від їхньої хати до воріт, полили мертвою водою, і Ліда першою по ній пройшлася. Але всі пророкували, що вона одужає від... його руки і вони ще довго проживуть.
Та минали дні, а жінка вже не мала сили навіть встати з ліжка. Перед тим, як піти на роботу, чоловік варив їй їсти, і хоч вона за цілий день могла навіть не торкнутися до тарілки, все-таки ставив їй на тумбочку приготоване.
Так минув майже місяць. Одного ранку Микола сів біля Ліди на ліжко – не міг без сліз на неї дивитися, так її, змучену, висохлу, було шкода:
– Лідуньо, дорогенька, давай сам тебе погодую з ложечки.
Жінка, на диво, погодилася. Чоловік збив подушку і допоміг їй сісти. Вона навіть трохи з’їла, а тоді безсила знову лягла. Він ще поцілував її перед тим, як вийти з хати, і печально кинув на неї погляд (кожного ранку прощався з нею ніби востаннє: а раптом вона не доживе до вечора?)
***
Коли Микола разом з товаришем прийшов додому пообідати, його здивуванню не було меж – він став посеред двору, ніби вкопаний, а очі його були круглими від потрясіння. Спокійно, усміхаючись і мружачись від яскравого сонця, на ганку сиділа його... Ліда! Та, яка останні тижні не вставала з ліжка і не могла сама донести до рота ложку!
– Миколо, зайди до хати, а ти, – звернулась вона до товариша, – будь тут.
Чоловік прожогом кинувся до кімнати, де завжди спала Ліда, і остовпів: на підлозі біля ліжка лежав... величезний бридкий глист.
На цьому розповідь можна було б закінчити. Але...
Після побаченого Микола несподівано впав на коліна перед Лідою і крізь сльози став просити:
– Прости мене, Лідуню, прости, дорогенька...
Жінка нічого не розуміла і ніжно гладила безсилою рукою його кучері:
– Ну, що ти... За що прощати? То ти прости, що намучився зі мною...
За усім цим оніміло спостерігав Миколин знайомий і нічого не міг второпати, аж поки не почув:
– Лідуню, я тебе сьогодні нагодував труткою, хотів, щоб ти вмерла і не мучилась. Друга взяв із собою, бо боявся побачити тебе мертвою. А дивись, як добре вийшло, тепер ти будеш жити...
Юлія ШЕВЧУК
| Comments: |
