Знахар Шольц з гадюками та вужами розмовляв і їх підгодовував
Колись у полiських лiсах водилося безлiч вужiв і гадюк, а на водоймах – черепах. Рiзноманiтнi добрива, яких колгоспи не шкодували для більшої родючостi землi, винищили повзуче царство Полiсся. За зловлену черепаху “новi українцi” ще й досi платять селянам чималi грошi i потрошать цих безневинних створінь на делiкатесний суп. У селах Володимирецького району на Рiвненщинi, де довелося побувати, полiщуки стверджують, що гадина знову повертається...
Таємниця Мінютиного лісу
– Ви ж у той лiс не ходiть. Не дивiться, що дерева такi маленькi. Їм уже по триста лiт. Мiсцевi там нi грибiв, нi ягiд не збирають. Недобру славу вiн має. Де бачено, щоб лiс серед болота вирiс? Мiй дiдо розказували, а йому ще його дiдо, що колись на цьому мiсцi вiдьми на шабаш збиралися. Музики як о дванадцятiй зачинали, то вигравали, аж поки першi когути не запiють, – дiд Степан iз Липного люб’язно погодився бути нашим провiдником, але в Мiнютин лiс навiдрiз вiдмовився йти.
Лiс на 80-гектарнiй площi i справдi виглядає дивно. Сосни, берези, трьохсотрічні дуби ледве сягають пiвтора метра. Старожили розповiдають, що перед вiйною багатий поляк продав цю площу збанкрутiлому єврею Мiнютi. Той зрадiв, що цiна низька, тож купив, не роздумуючи. А через якийсь час, приїхавши оглянути свої володіння, зрозумiв, що поляк його перехитрив, Мiнюта схопився рукою за серце і тiльки й встиг сказати, щоб поховали його на високiй горi, звiдки буде видно куплений ним лiс.
– Блуд як вчепиться, то людинi годi звiдси й вибратися. Коли прийшли совєти – полiщукiв до лiсу гонили траву косити. Та всi вiдмовлялися. Сiльський голова розсердився, взяв косу i сам у лiсок зайшов. А коли за хвилину вискочив звідти, йому вiдiбрало мову. Потiм розповiдав: тiльки косою махнув – гадюки вище голови скакати почали. Каже, що зроду стiльки не бачив. Рiзних кольорiв i розмiрiв, як комарiв перед дощем. Хто зна, може, то Шольцева гадина була,– роздумує дiд Степан. – Бо ж його хутiр стояв он за тим лiском, – показує рукою на осиротiлий сад серед поля...
А про нiмця-знахаря Шольца вам розкаже будь-який полiщук. Хоча, як вiн у цiй глушинi опинився, нiхто не знає. Жiнку привiз із собою аж з Англiї. Дуже панська була. А вiн хоч i багатий, та бiднякiв не цурався. Селяни розказують, що в їхнiм краї багато знахарiв, але такого, як Шольц, більше не було.
– Добрий дохтур був, дуже добрий. На травах знався, вроки знiмав, пороблене вiдмовляв, а що вже лiкувати вмiв: i людину, i звiрину. Якщо гадюка корову на пасовиську вкусить, то знали, що окрiм Шольца нiхто худобину на ноги не поставить. А якось, то менi колiжанка розказувала, я ще тодi дiвкою була... – 87-рiчна Зiнаїда Полiщук iз села Литвиця зручнiше вмощується на ослiнчику. – Із сусiднього Зарiчнянського району привезли до Шольца молоденьку дiвчину. Розпухлу, як колоду, – її вуж вкусив. Шольц сказав, що вилікує її. Пішов з дівчиною до лісу. Свиснув – і почала до нього рiзна гадина злазитися, так i звивається бiля ніг. А один вуж ледве повзе. Шольц його патичком, патичком. І каже: “Не сором тобi злих людей слухатися? Навiщо добру дiвчину вкусив? Тепер голодний будеш. А ви всi вечеряти йдiть!” Вужi, гадюки – землi пiд ними видно не було, так всi до Шольцового хутора й поповзли. А на подвiр’ї вже два наймити їм їсти в корито накладають – запарене борошно.
«Вужі, як коти, з рук і ліжка не злазитимуть»
Вужiв полiщуки не бояться. Кажуть, що вони зла людинi не зроблять. Тут навiть малi дiти їх в руки беруть. То тiльки одного дня – на Чудо (27 вересня за релiгiйним календарем християнське свято – Чесного Хреста) з ними не можна зустрiчатися.
– На Чудо всi вужi й гадюки у землю йдуть. Вiд зими ховаються. Тi люди, які бачили їх, десятому заказують не ходити до лiсу у той день. Бо тоді вся гадина збирається в купи, наче маленькi стiжки сiна. В серединi мiж ними діра, а той “стiжок” аж звивається. Якщо яка гадина на Чудо не сховається – загине, бо далі її вже земля не приймає, – селяни стали сходитися до сiльської ради у Хиночах, де ми зупинилися, і розповідати різні історії.
– Мати, було, наварить галушок з молоком і кличе дiтей до столу. Всi до миски, а вуж уже на столi i свої жовтi вушка до галушок суне – парене ж молоко пахне, а вiн це любить. То дiти, щоб не пхався – ложкою луп по головi, – слухаю й уважно вдивляюся в обвiтренi селянськi обличчя, чи не беруть мене, бува, на кпини?
– Та вужi ще й досi у кожнiй хатi живуть. Ми їх називаємо домовиками. Правда, зараз вони не дуже людям показуються, а ранiше, коли ще замiсть пiдлоги глиняна долiвка була, i в хатi жили. Якщо дiти привчать, то вони, як коти, з рук i лiжка не злазитимуть”, – всмiхається моїй необiзнаностi хиноцький землевпорядник.
У полiських лiсах живе i велетенський полоз. У кожному селi його називають по-рiзному: пан лiсу, король, старий вуж, евклiдовий або полоз ескулапа. Полiщуки говорять про нього з повагою.
Кажуть, що лiсовий король товщиною з чоловiчу руку, має до двох метрiв довжини, а тiло його вкрите щетинками.
– Вiн як повзе, то трава стелиться. А красивий який – пiднiмається на метр-пiвтора над землею, на головi корону має, – так захоплююче розповідають місцеві жителі про диво-полоза, що одразу хочеться йти в лiси на його пошуки.
– Та ви що? Його не можна шукати. Марно тривожити пана лiсу – велику бiду на себе накликати. Якщо буде треба, вiн сам вам покажеться. Тодi просiть у нього, що хочете.
Світлана МАРТИНЕЦЬ,
Рівненська область
| Comments: |
