На ювілей жінка «подарувала» синів – рідного і… чужого

Підпис відсутній

Крізь цигарковий дим Степан і не помітив, коли в будиночку хлопці вклалися спати, а хто ще різався в карти. У нього на душі кішки шкребли: пригадав, що подібне чув уже не раз – на роботі, на вулиці. Навіть коли привезли малого з роддому, його мама по маленькому обличчю гадала, на кого ж схожий їхній хлопчик:
– Напевно, на Люду, бо твого нічого нема. Але добре, що син схожий на маму.
Таке казали й інші, коли прийшли на хрестини. Але тоді Степан навіть не подумав щось підозрювати – жили з дружиною душа в душу, він любив її безтямно ще зі студентських років і просто марив, щоб на день народження подарувала йому сина. Який Степан був щасливий, коли так і сталося – напередодні його 25-річчя Люда народила Олежика. «Замочував» тоді сина мало не місяць, але встигав і на роботу, і в роддом до жінки. Ні їй, ні дитині ні в чому не відмовляв, тим більше, до тридцяти років Степан так «розкрутився», що мав «Мерса»-очкарика, свій бізнес і трикімнатну квартиру у новому  сучасному котеджі. Люда на роботу не вийшла, але й без того її день був розписаний по годинах: забрати зі школи сина, приготувати їсти, побувати то у салоні краси, то на курсах англійської, у басейні... А Степан радів, що його Люда доглядає за собою і така ж красива, як і десять років тому.
...Хлопці вже давно хропли, а йому страшні здогадки ніяк не давали спокою. Не міг заснути, встав, походив, накрив сина і присів біля нього на ліжку. Пильно вдивлявся у таке дороге обличчя. І правда, ніс картоплинкою зовсім не його. Звідки взялися голубі очі, коли у нього карі, а в Люди зелені? Губи бантиком, як у мами. Волосся біляве, тоді як вони з дружиною смагляві... Як він цього раніше не помічав?! Треба, щоб йому, лопухові, сказали про «це» хлопці! Степан скаженів від люті. Лишалося дочекатися ранку і поїхати додому. А там він знає, як жінку приставити до стінки...
– Людко, кажи, чия дитина?! – ричав їй Степан просто в обличчя. – З ким, крім мене, спала? Скільки їх було?
Степанова дружина спочатку здивовано дивилася на нього, нічого не розуміючи, все повторювала: «Про що ти? Про що?» А потім, коли він зі злості розірвав на її грудях халатик і з нього посипалися гудзики, злякалася не на жарт. Тремтячими руками витирала сльози, щось пояснювала, на колінах клялася, що Олежик його...
– Ну, хочеш, – голосно схлипувала, – я поклянуся тобі на Біблії?
Тільки тоді, знаючи, як Люда вірить в Бога, Степан схаменувся. Проте до кінця їй так і не повірив.
– Давай проведемо ДНК-аналіз? – вхопилася Люда за ідею, як за рятівну соломинку. – Мені нічого боятися. А ти будеш впевнений.
Вже наступного дня, після безсонної ночі, вони разом пішли у клініку: Люда – з надією, що доведе Степанове батьківство, Степан – що його кохана жінка не повія. Час, коли робився аналіз, тягнувся безкінечно. Степан, знервований страшною несподіванкою, закинув свої бізнесові справи, викурював цигарку за цигаркою, з Людою майже не розмовляв. Вона ж від безсонних ночей і такого випробування дуже змарніла і забула про свої йоги-масажі. Степан помічав, як вона, сидячи біля Олежика, крадькома витирала очі. Було її шкода, проте від однієї лише думки, що вона зрадила, його коробило. Правда, до сина його ставлення не змінилося – не міг уявити, що цей такий рідний малий мужичок, який вмощувався до  нього  на коліна і розказував своєму таткові про школу і друзів, міг бути не його...

***

Край усім Степановим здогадкам і Людиним стражданням поклав аналіз ДНК, який ошелешив обох: хлопчик Олежик... взагалі був не їхній! Ні Люда, ні Степан не були його батьками!
Обоє не знали, що робити. Тільки тоді почалися їхні спільні страждання і митарства. Яких тільки грошей і зв’язків вартувало Степанові, щоб він дізнався правду: його справжнього сина і Олежика переплутали ще у родзалі. Люда пригадала, що разом з нею народжувала старша жінка. Коли нарешті дізналися адресу тієї сім’ї, були неприємно вражені, що це «діра» у їхньому місті – старий заводський район.
...Ось і хрущовка на околиці, облуплені стіни під’їзду, обшарпані двері квартири... У жінці хворобливого вигляду, яка відчинила їм двері, Люда впізнала ту породіллю. З кухні визирнув небритий чоловік у матроській майці – від нього тхнуло перегаром. А худенький хлопчик з переляканими оченятами, який вийшов з кімнати, був... точною копією Степана. Від побаченого Люда сповзла по стіні...
Степан був шокований. Намагався пояснити незнайомій жінці ситуацію, пропонував великі гроші, аби вона віддала хлопчика. Щоб поміняти дітей у Степана не було й думки, адже Олежика він і далі вважав своїм сином, який виріс у нього на очах. Але жінка вперто не хотіла вірити і відмовлялася від усього. Степан і Люда, вражені і пригнічені, виходили з брудної квартири. Душа в обох розривалася на шматки – там, у злиднях, живе їхній рідний син!
З цим змиритися вони не змогли. Ще півроку приїжджали до тієї сім’ї, привозили продукти, одяг, брали свого Олежика. І згодом по розмові відчули, що жінка ніби починає поступатися їхнім вмовлянням. Пізніше, коли вона потрапила у лікарню, пояснила просто:
– Ви з’явилися у потрібний час. Мої дні спливають – у мене рак. Раніше, коли хворіла, не раз думала, що буде з Мішою, як лишиться сиротою... Він нікому не потрібен, бо мій чоловік – не його батько. А тепер, поки я ще жива, оформляйте документи і забирайте дитину...
Олена ПАВЛЮК          

• Нравится
•